Читати книгу - "Останній заколот"

На мить Фрося подумала: либонь, не дуже гарно таїтися від такого відкритого і, мабуть, порядного чоловіка, не личить обманювати його, але цей докір сумління як з’явився, так і зник одразу: ніякий це не обман, просто в неї буде своя маленька таємниця від Сергія, а в кого з жінок їх нема?

Та й чоловіки не святі. Цей Сергій, певно, вже бавився не з одною дівчиною — цілував і милувався. Лише від думки про це Фросі зробилося моторошно, вона уявила, як обіймає Сергій дівчину, чомусь схожу на насташківську Зіну, і гнів заполонив її. Подумала: виходить, ти, Фросю, справді закохалася — з першого погляду й відчайдушно, до того ж у червоного командира, більшовика…

І знов відчула: думка про це не засмутила її — нехай буде червоний, нехай хоч сам чорт, тільки б схожий на Сергія. Таж, поспішила запевнити себе, хіба може диявол так щиро усміхатися й випромінювати таке світло з очей?

Хоча насташківський отець Амбросій твердив, що диявол тому і називається дияволом, що може прибирати будь-яку подобу, влізти в душу людини, наслати на неї лихо, затьмарити розум. І ще отець Амбросій натякав, що все червоне, збільшовизоване — від диявола.

Невже й Сергій?..

Але такі припущення чомусь не лягали тягарем на серце — адже такому дияволу можна віддати всю себе, чого ж лякатись, коли самий його погляд зігріває і сповнює душу радістю та щастям.

А хіба радість і щастя можуть бути від диявола?

Під вечір приїхав батько. Він відмовився від обіду, пояснивши, що трапезував у Семенівці, від нього тхнуло самогоном і мав гарний настрій, як завжди після доброї чарки. Скинув піджак і чоботи, простягнувся під горіхом, збираючись подрімати, але, угледівши, як чепуриться Фрося, запитав:

— До тітки?

Фрося вирішила не критися: однаково побачить її з Сергієм, тож повідомила:

— На концерт до червоноармійського клубу.

— Куди-куди? — Аж підвівся Іван Іванович.

— До клубу, кажу.

— Хіба пустять?

— А мене запросили.

— Хто?

Фрося кивнула на сусідську садибу.

— Сергій.

— Що за один? Чи не той червоний охвіцер?

— А хоч би й він!

— Збожеволіла?! — Випростався Іван Іванович.

Фрося зупинилася навпроти батька, подивилася йому просто у вічі й ніби видихнула:

— Скажете: червоний, і вони всі нас ненавидять?

— Хіба не так?

Фрося засміялася враз полегшено.

— Таж вони тепер мало не всі червоні! А я Сергія кохаю!

— Не смій і думати таке!

— Не можу, тату, кохаю, і все. Пальцем поманить — піду…

— Доню, ти ж завжди була розсудлива!

— А тепер втратила розум?

— Певно, так.

— Ні, тату, ви ж знаєте мене, справді кохаю.

— Ти ж самими поцілунками не задовольнишся, давай правду одне одному казати — не дівча вже. Та й він не схоче тільки у вічі тобі дивитися. Припустимо, освідчиться тобі, візьме заміж, а я непман, тобто класово ворожий елемент для нього, це тепер він гадає, що я заготівельник райфілії, але ж колись неодмінно дізнається, чим насправді займаюсь.

— А ви, тату, облиште це, — раптом вирішила Фрося. — Кидайте справи з Гольдройзом, вам і платні заготівельника цілком вистачить.

— Тепер точно упевнився — збожеволіла! — Зсунув брови Іван Іванович. — Люди навколо такі справи роблять, а я щоб сидів удома, склавши руки?

— То й робіть свої справи, — відчайдушно кинула Фрося, — а я піду до Сергія.

— Не бути цьому! — гнівно зблиснув очима Іван Іванович.

— Хіба не знаєте мене, тату? — Фросі нараз зробилося легко, наче скинула з плечей важкий тягар, що гнітив її. — Мені ж нічого не треба — ні грошей, ні вашого золота.

Іван Іванович згадав, як легко віддала Фрося золоту згарду слідчому таращанської міліції Форняку лише за обіцянку випустити на волю поручика Якубовича, й зітхнув скрушно.

— Ще не відчула, що таке гроші, — сказав упевнено. — В них влада, а влада — найголовніше.

— Помиляєтеся, тату. — Раптом Фрося наче вся засвітилася зсередини, жилка на шиї в неї запульсувала й вилиці загострилися. Іван Іванович помітив це й відчув, що дочка вперше в житті відштовхнула його, зробилася наче чужа. — Не влада найголовніше, а любов. Як жити без кохання?

— А ненависть? — Зненацька розлютився Тимченко. — Червоні, більшовики, голота, незаможники — всі вони стали нам напереп’ят, мені й тобі, дочко, забула, як ми тікали з Почуйок?

Фрося лише похитала головою: ні, вона не забула. Тоді, в ту страшну ніч, їй здавалося: не забуде ніколи, вік пам’ятатиме й люто ненавидітиме всіх, хто завдав їй болю і страждання. Та, виявляється, все минулося, й досить було приязної Сергієвої усмішки, щоб образа і ненависть полишили її.

— Ну й що? — сказала безжурно. — Життя, тату, бачите, яке світле, — обвела навколо себе руками, немов справді щойно усвідомила це: і терпкий запах горіхового листя, і червоні вогники тюльпанів попід хатою, і біло-рожевий цвіт якихось квіток, — і воно все ще попереду, чого ж його ненавидіти?

Іван Іванович відчув у грудях порожнечу. И не лише в грудях — та порожнеча утворилася ніби й довкола, мов насунули на нього прозорий ковпак, відгородили незримо від усього світу. Опустив руки, раптом знесилившись, проте одразу отямився, подумавши: дочка сприйме його слабкість за поразку, а мав боротися — за себе й за неї одночасно. Зітхнув і сказав розсудливо:

— Давай усе обміркуємо, дочко. Ну, закохається в тебе цей червоний, поберетеся. Почне доскіпуватися, звідки ти, як ми жили раніше й де. Про все брехати не зможеш. І кине він тебе, дізнавшись, що була за петлюрівським поручиком. Кине й зненавидить, та ще й донесе ДНУ. Мене заарештують, він тебе полишить, з чим зостанешся? Як житимеш?

Фрося збагнула: в батькових словах є частка правди. Запитала нерішуче:

— А ви, тату, не можете самі повинитися? Мовляв, мучать вас гріхи й хочете спокутувати…

— І це кажеш ти, рідна дочка? — вигукнув Іван Іванович. — Для тебе живу, для тебе все стягую, на твоє майбутнє сподіваюсь. А ти б сама батька в тюрму запроторила!

— Боровому трибунал дав три роки, — наче не почула Фрося, — а потім півстроку скинули.

— Ти хоч носитимеш мені передачі?

— Авжеж! — Фросі здалося, що батько вирішив скористатися з її поради, але, зазирнувши в його потемнілі від люті очі, усвідомила свою помилку. — Заспокойтеся, тату, — спробувала відступити, — чого так нервуєте?

— Не чекав такого від тебе!

— Усе владнається, тату. Хіба ви бажаєте мені лиха?

— За тебе всю кров віддам свою! — вирвалося в Івана Івановича. — І ще більше з червоних випущу!

Раптом Фрося заплакала. Стояла, стиснувши кулаки, сльози текли