Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

увесь інститутський двір до виходу в Зону. Так тут у них це заведено, щоб усі бачили: ось, мовляв, ідуть герої науки життя своє класти на вівтар в ім’я людства, знання і святого духу, амінь. І дійсно — в усі вікна аж до п’ятнадцятого поверху рила співчутливі повистромлялися, не вистачає тільки хустинок і оркестру.

— Ширше крок, — кажу я Тендеру. — Пузо втягни, слабосила командо! Вдячне людство тебе не забуде!

Подивився він на мене, і бачу я, що йому не до жартів. І правильно — які вже тут жарти!.. Але коли в Зону виходиш, то вже одне з двох: або плач, або жартуй, — а я зроду-віку не плакав. Поглянув я на Кирила. Нічогенько тримається, тільки губами ворушить, наче молиться.

— Молишся? — питаю. — Молися, — кажу, — молися! Що далі у Зону — то ближче до неба...

— Що? — питає він.

— Молися! — кричу. — Сталкерів у рай без черги пропускають!

А він раптом усміхнувся і поплескав мене долонею по спині: не бійся, мовляв, зі мною не пропадеш, а як і пропадеш, то помираємо, мовляв, один раз. Ні, смішний він хлопець, їй-Богу.

Здали ми перепустки останньому сержанту — цього разу, як виняток, це лейтенант виявився, я його знаю, у нього батечко цвинтарними огорожами в Рексополі торгує, — а «летюча калоша» вже тут як тут, підігнали її хлопці з ППС і поставили біля самої прохідної. Всі вже тут як тут: і «швидка допомога», і пожежники, і наша доблесна гвардія, безстрашні рятувальники, — купа відгодованих ледацюг зі своїм вертольотом. Очі б мої на них не дивилися!

Піднялися ми на «калошу», Кирило став за керування і каже мені:

— Ну, Реде, командуй.

Я без усякого поспіху приспустив «блискавку» на грудях, витягнув із-за пазухи флягу, сьорбнув як слід, кришечку загвинтив і запхав флягу назад за пазуху. Не можу без цього. Котрий раз у Зону йду, а без цього — ні, не можу. Вони обидва на мене дивляться і чекають.

— Так, — кажу. — Вам не пропоную, бо йду з вами вперше і не знаю, як на вас діє спиртне. Порядок у нас буде такий. Усе, що я сказав, виконувати вмить і беззастережно. Якщо хто забариться чи там почне запитання ставити — битиму по чому бачу, вибачаюсь наперед. От я, наприклад, тобі, пане Тендер, накажу: стань на руки і йди. І тієї ж миті ти, пане Тендер, маєш зад свій грубий задерти і виконувати, що тобі сказано. А не виконаєш — доньку свою хвору, можливо, і не побачиш більше. Зрозуміло? Та я вже потурбуюся, щоб ти побачив.

— Ти, Реде, головне, наказати не забудь, — сипить Тендер, а сам весь червоний, уже потіє і губами плямкає. — Я ж на зубах піду, не те що на руках. Не новачок.

— Ви для мене обидва новачки, — кажу. — А вже наказати я не забуду, будь спокійний. До речі, ти «калошу» водити вмієш?

— Уміє, — каже Кирило. — Добре водить.

— Добре то добре, — кажу. — Тоді з Богом. Опустити забрала! Малий вперед по тичках, висота три метри! Біля двадцять сьомої тички — зупинка.

Кирило підняв «галошу» на три метри і дав малий вперед, а я непомітно повернув голову і тихенько дмухнув через ліве плече. Дивлюся — гвардійці-рятувальники у свій вертоліт полізли, пожежники звелися шанобливо, лейтенант у дверях прохідної честь нам, дурень, віддає, а над усіма над ними — здоровенний плакат, уже вицвілий: «Ласкаво просимо, панове прибульці!» Тендер націлився був їм усім па-па зробити, та я його так у бік стусонув, що йому всі ці церемонії вмить із голови вилетіли. Я тобі покажу — прощатися. Ти в мене попрощаєшся, морда твоя товстозада!..

Попливли.

Праворуч у нас був Інститут, ліворуч — Чумний квартал, а ми йшли від тички до тички по самій середині вулиці. Ох і давно вже по цій вулиці ніхто не ходив і не їздив! Асфальт увесь порепався, тріщини позаростали травою, але це ще була наша трава, людська. А от на тротуарі ліворуч росла вже чорна колючка, і по цій колючці було видно, як чітко Зона себе позначає: чорні зарості біля самої бруківки наче косою стяло. Ні, прибульці ці все-таки пристойні хлопці були. Напаскудили, звісно, багато, але самі ж своєму лайну окреслили чітку межу. Адже навіть «палючий пух» на наш бік із Зони — ні-ні, хоча, здавалось би, його вітер як прийдеться крутить...

Будинки в Чумному кварталі облуплені, мертві, однак шиби у вікнах майже всюди цілі, брудні тільки і тому ніби сліпі. А от уночі, коли проповзаєш мимо, дуже добре видно, як усередині там світиться, наче спирт горить, язичками такими голубуватими. Це «відьмин холодець» із підвалів дихає. А загалом так ось поглянеш — квартал як квартал, будинки як будинки, ремонту, звичайно, потребують, але нічого особливого в них нема, людей тільки не видно. Ось у цьому цегляному будинку, між іншим, мешкав наш учитель арифметики на прізвисько Кома. Зануда він був і невдаха, друга жінка від нього пішла перед самісіньким Візитом, а в доньки більмо на оці було, так ми її, пам’ятаю, до сліз задражнювали. Коли паніка почалася, він з усіма іншими з цього кварталу в самій білизні до самого моста біг — усі шість кілометрів без перепочинку. Потім довго на чумку хворів, шкіра з нього злізла, нігті. Майже всі, хто в цьому кварталі жив, на чумку перехворіли, тому-то цей квартал і називається Чумним. Дехто помер, але здебільшого старі, та й то не всі. Я, наприклад, гадаю, що вони не від чумки померли, а від страху. Страшно було дуже.

А ось у тих трьох кварталах люди сліпнули. Тепер ці квартали так і звуться: Перший Сліпий, Другий Сліпий... Не до кінця сліпнули, а так, щось схоже на курячу сліпоту. Між іншим, розповідають, що посліпли вони начебто не від спалаху там якого-небудь, хоча спалахи, кажуть, теж були, а посліпли вони від сильного гуркоту. Загриміло, кажуть, із такою силою, що відразу посліпли. Лікарі їм: та не може цього бути, згадайте добре! Ні, затялися на своєму: дуже сильний грім, від якого й посліпли. І при цьому ніхто, крім них, грому не чув...

Так, ніби тут нічого й не сталося. Он кіоск стоїть скляний, цілісінький. Дитячий візок у воротях — навіть білизна у ньому начебто чиста... Антени ось тільки підвели — обросли якимось волоссям, схожим на мачулу. Очкарики наші на ці антени давно вже зуби гострять: цікаво, бачте, їм подивитися, що це за мачула — ніде такої більше немає, тільки в чумному кварталі і тільки на антенах.

А головне — тутечки, зовсім поряд, під самими вікнами.