Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"

— Та-а-ак, чувак! Та-а-ак!!! Ти ще питаєш?! Звісно, я їду з тобою! Коли купуємо квитки?

Потому, не звертаючи увагу на невдоволення наших супутниць, ми почали прикидати ймовірні терміни мандрівки та підбивати бюджет.

Дівки, ясне діло, набурмосились. Якось непомітно розмова про подорожі перекинулася на обговорення життєво важливого питання: чи можливі серйозні стосунки між хлопцем та дівчиною на відстані, коли він чи вона постійно в роз’їздах, і чи слід взагалі підтримувати стосунки, коли парочка тривалий час не може займатися сексом? Визнаю, я тоді трохи захопився і навів декілька ґрунтовних доказів власної, чіткої та виваженої позиції з даного питання, після чого Міна підвелася, сказала Янові, що якщо ще хоч раз побачить мою морду в радіусі трьох метрів, то начистить нею стокгольмську бруківку, і забралася геть, потягнувши за собою Ребекку. Ян сумовито глипнув їй услід, а потому тихо проказав:

— Ну і дідько з нею, ми ж їдемо в Перу…

Я сказав «Ага», після чого ми замовили ще по келиху, аби відзначити несподіваний поворот справ.

О пів на дванадцяту, заправившись по вінця пивом, ніби два пузатих танкери ми неквапом човгали до Tunnelbana, стокгольмського метро, повним ходом обговорюючи майбутню мандрівку до країни Інків.

— Безперечно, Ліма, потім Мачу Пікчу, плато Наска. Обов’язково озеро Тітікака, — перераховував я місця, куди доконечно слід навідатись.

— Може… може, кудись ще, крім Перу? — ні сіло ні впало запитав Ян.

Ось тут я затнувся. Неждано-негадано в моїй захмелілій голові зринув давно забутий образ таємничого острова посеред Тихого океану. Він стрімко вирвався із закапелків пам’яті і злетів увись, неначе могутня косатка, що, здіймаючи хмари бризок, вистрибує на кільканадцять метрів з надр океану. Не знаю, як так сталося, але я вмить пригадав велетенські вухаті статуї — одну з найбільших загадок сучасного світу, а разом з ними безліч інших цікавинок, пов’язаних з островом Пасхи.

— Коли ти ближче ніж за п’ять тисяч кілометрів, туди потрібно летіти, — промимрив я наче у трансі.

— Що? — перепитав Ян, стуливши брови докупи.

— Острів Пасхи, — відказав я не своїм голосом, відчуваючи, як пришвидшується серцебиття, а всі принади Перу, які ще хвилину тому видавалися грандіозними та чарівливими, швидко блякнуть і тануть, розсмоктуються, немов клубні ранкового туману під першими світанковими променями.

— Не зрозумів, — мотнув головою мій товариш.

— Я кажу, якщо ти опиняєшся ближче ніж за п’ять тисяч кілометрів від острова Пасхи, туди потрібно обов’язково летіти. Життя коротке, чувак. Іншого шансу може й не бути…

Ян не відповів. Я подумав, що він не зрозумів моїх слів, або просто не надав їм значення. Однак пройде трохи часу і стане зрозуміло, що я сильно помилявся…

Наступного ранку, ще сповна не протверезівши, я поліз в Інтернет — шукати ціну на квитки до острова Пасхи. За хвилину, дізнавшись вартість перельоту, ледь не прикусив язика і похнюпився, мов бурундук, у якого поцупили весь зимовий запас горіхів. Бажання летіти помітно підупало, а згодом безслідно зникло. Я сидів, склавши ноги лотосом, втелющившись у екран ноутбука, де перед самим носом блимала дуже некрасива цифра з трьома нулями. По грудях, наче отрута, розпливалося гірке розчарування. Дорого, чорт забирай, пекельно дорого… Косатка, яка так високо злетіла вчора ввечері, з громоподібним шумом упала назад, в океанську безодню…

* * *

Двічі на рік, весною та восени, на департаменті Промислової екології в Королівському технічному університеті, де ми з Яном числились аспірантами, відбуваються так звані PhD-meeting [11]. Так називаються виїзні засідання департаменту, де збираються всі викладачі та аспіранти, аби поділитися своїми досягненнями за останні шість місяців, відзвітувати про виконану роботу та розказати про плани на майбутнє. На відміну від формалізованих і нудотних кафедральних зборів, які проводяться в українських університетах, європейський PhD-meeting має більш неформальний характер. Зазвичай для такої зустрічі за кошт департаменту бронюється готель десь за межами Стокгольма, куди з’їжджаються всі учасники засідання. Протягом дня у конференц-залі обговорюють нагальні проблеми, а ввечері викладачі й аспіранти перекочовують у готельний бар, де продовжують спілкування на вільні теми за келихами пива.

Черговий осінній PhD-meeting департаменту Промислової екології призначили на 13–15 жовтня 2008 року. Все б то нічого, якби не Ед, якому я пообіцяв, що буду best man’ом, і оте його раптове весілля, яке мало відбутися… в неділю, 12 жовтня.

Словом, життя поставило мене перед непростим вибором. Я не міг відмовитися від Едового запрошення, покинувши товариша на самоті в такий скрутний період його життя, — в ніч з 12-го на 13-е друзяка розраховував на мене. З іншого боку, ранком 13-го жовтня я мусив бути присутнім на тому клятому PhD-meeting і доповідати про те, як просувається робота над не менш клятою дисертацією. Опинитися відразу в двох місцях не було ані найменшої змоги.

Щоправда, десь у надрах підсвідомості ще жевріла надія. Я зайшов на сайт компанії «Аеросвіт» і розшукав розклад їхніх рейсів (до кризи ця авіакомпанія підтримувала постійне сполучення між Києвом та Стокгольмом). Несподівано моє серце пришвидшено забухкало, і я втямив, що удача, яка, в принципі, ніколи не полишала мене, цього разу вкотре виявила прихильність. Тієї осені «Аеросвіт» шість разів на тиждень літав до шведської столиці, однак тільки двічі відправлявся з Києва рано вранці, а саме: по середах та… понеділках. За якусь секунду в голові виник геніальний план: у неділю 12-го числа я спокійно бенкетую на шлюбній церемонії мого товариша в Рівному, приблизно опівночі заскакую в таксі і мчу на всіх парах до Києва (N.B.: треба буде заготувати спеціальну табличку «ВІН їде до Києва» та повісити її за шворочку собі на шию, щоби гості сп’яну не переплутали і не заштовхали в таксі когось іншого замість мене), приблизно о четвертій ранку я в Борисполі, о 6:20 сідаю в літак до Стокгольма, о 8:40 приземляюся в Арланді, стокгольмському аеропорту, приблизно до 9:30 встигаю доїхати до T-Centralen, центрального транспортного вузла шведської столиці. Засідання починається о 10:00, тому в мене буде ще цілих півгодини, щоби дістатися до готелю, в якому проходитиме PhD-meeting. Звісно, такий вояж виллється у кругленьку суму, зате всі залишаться щасливими та задоволеними, а це — погодьтеся — головне!

Хоча був ще один нюанс: я мав дуже приблизне уявлення, в якому стані пришкандибаю на PhD-meeting після