Читати книгу - "Час жити і Час помирати"

— Помажте йодом, — порадив Мюллер. — Де фельдшер?

— В третій хаті праворуч, пане лейтенант!

— Негайно йдіть туди!

Мюкке пішов. Мюллер подивився на розстріляних. Жінка лежала, розпластавшись, на мокрій землі.

— Покладіть її в яму й закопайте, — звелів солдатам. Він раптом розлютився, сам не знаючи чого.

II

Вночі гуркіт за горизонтом подужчав. Небо почервоніло, а спалахи гарматних пострілів стали чіткішими. Десять днів тому полк відвели з фронту на відпочинок. Але росіяни наближались. Фронт пересувався щодня. Він уже не мав якоїсь певної лінії. Росіяни атакували. Вони наступали вже кілька місяців. А полк кілька місяців відходив.

Гребер прокинувся. Прислухавсь до гуркоту і спробував знову заснути. Але це йому не вдалося. Трохи згодом він узув чоботи й вийшов надвір. Стояла ясна, тепла ніч. Праворуч, за лісом, вибухали снаряди. Освітлювальні ракети висіли в повітрі, немов прозорі медузи, розливаючи холодне сяйво. Десь за лінією фронту прожектори обмацували небо, шукаючи літаків.

Гребер зупинився і глянув угору. Місяць ще не зійшов, але небо було всипане зорями. Він їх не бачив, він бачив лише те, що ця ніч на руку льотчикам.

— Гарна погода для відпускників, — промовив хтось поруч. Це був Іммерман. Він саме заступив у караул. Хоча полк стояв на відпочинку, партизани могли з’явитися будь-де, і вночі все охоронялося.

— Чого так рано підхопився? — запитав Іммерман. — До зміни ще півгодини. Іди краще спати. Я тебе розбуджу. Коли ж тоді спати, як не в твої роки. Тобі скільки? Двадцять три?

— Так.

— Ну от.

— Я виспався.

— Мабуть, кортить скоріше у відпустку, еге ж? — Іммерман пильно подивився на Гребера. — Хіба не свинство? Відпустка!

— Я її ще не одержав. В останню мить можуть відмінити. Мені так бувало вже тричі.

— Все може статися. З якого числа тобі належить?

— Це тягнеться вже півроку, і завжди щось ставало на перешкоді. Останнього разу — легке поранення, але його виявилось недостатньо для відправки на батьківщину.

— Так, не везе, але тобі хоч належить відпустка. А мені ось — ні. Я ж колишній соціал-демократ. Політично неблагонадійний. Маю шанси загинути героєм, тільки й того. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.

Гребер озирнувся довкола.

Іммерман розсміявся:

— Типовий погляд німця! Не бійся! Всі хропуть. Штайнбреннер також.

— А я про нього й не думав, — сердито заперечив Гребер. Але думав він саме про нього.

— Тим гірше! — Іммерман знову засміявся. — Виходить, це так глибоко в нас укоренилося, що ми вже й не помічаємо. Кумедно, що в наш героїчний час розвелося так багато донощиків, як грибів після дощу. Є над чим задуматись, правда ж?

Гребер якусь мить помовчав.

— Коли ти так добре у всьому розбираєшся, то тим більше повинен остерігатися Штайнбреннера, — промовив він нарешті.

— Чхати мені на того Штайнбреннера. Мені він не стільки може нашкодити, як вам. Саме тому, що я не обережний. Для таких, як я, це найкраща рекомендація. Надмірне виляння хвостом насторожило б наших бонз. Це старе правило колишніх членів СДПН, щоб відвернути від себе підозру. Згоден?

Гребер похукав на руки.

— Холодно, — сказав по тому. Вій не хотів устрявати в політичні дискусії. Краще залишатися осторонь. Він прагнув одного — одержати відпустку й намагався не нашкодити справі. Іммерман має рацію: в третьому рейху люди не довіряють одне одному. Майже ні з ким не можна почувати себе в безпеці. А коли не почуваєш себе в безпеці, то краще тримати язика за зубами.

— Коли ти востаннє був дома? — спитав Іммерман.

— Десь років два тому.

— Давненько, чорт забирай! Ох і надивуєшся ж ти!

Гребер не відповів.

— А таки надивуєшся, — повторив Іммерман. — Як там усе змінилося!

— А що там, власне, могло змінитися?

— Геть усе. Сам побачиш.

На якусь мить Гребер відчув острах, гострий, немов колька в животі. Це почуття було йому відоме, воно з’являлося час од часу, раптово і без будь-якої особливої причини. У світі, який вже давно втратив гарантію безпеки, це було не дивно.

— Звідки ти знаєш? — спитав він. — Ти ж не був у відпустці.

— Не був, але знаю.

Гребер підвівся. І навіщо тільки він вийшов надвір? Йому не хотілося розмовляти. Кортіло побути наодинці. От якби поїхати зараз! Це стало в нього ідеєю фікс. Він прагнув самоти, самоти на кілька тижнів, щоб обдумати все самому, більш нічого. Було багато чого такого, над чим варто задуматись. Не тут — там, на батьківщині, сам на сам, по той бік війни.

— Пора змінюватись, — сказав він. — Зберу свої бебехи й розбуджу Зауера.

Гуркіт котився крізь ніч далі. Гуркіт і спалахи од вибухів на горизонті. Гребер вдивлявся вдалину. Росіяни. Восени 1941 року фюрер оголосив, що з ними покінчено, і це було схоже на правду. Восени 1942 року він заявив так удруге, і ще й тоді це скидалось на правду. Але потім під Москвою і Сталінградом сталося щось незбагненне. Просування вперед раптом припинилося. Немовби з волі якогось чародія. В росіян знову десь узялася артилерія. З’явився оцей гуркіт на горизонті і заглушив усі фюрерові промови. Відтоді він не стихає і жене поперед себе німецькі дивізії в зворотному напрямку. Ніхто не розумів, що воно діється, але раптово поширились чутки, нібито цілі армійські корпуси потрапили в оточення і здалися в полон. А незабаром уже кожен побачив, що перемоги обернулися на поразки і втечу. Втечу, так само як і в Африці, коли Каїр був так близько.

Гребер обходив село. Бліде нічне сяйво спотворювало перспективу. Сніг десь перехоплював розсіяне світло і відбивав його. Хати віддалялися, а ліс наближався. Все було не так, як насправді. Пахло чужиною і небезпекою.

Літо 1940 року у Франції. Прогулянки до Парижа. Рев штукасів[2] над знетямленою країною. Дороги, забиті евакуйованими та залишками розбитої армії. Середина червня, поля, ліси, марш через зруйновану країну, потім міста, залиті яскравим світлом, вулиці, кав’ярні, що відчинялися без жодного пострілу. Чи задумувався він тоді про що-небудь? Чи відчував тривогу? Ні. Все здавалося правильним. На Німеччину накинувся ворог, нав’язав їй війну, і вона мусила захищатися. Це було все. Те, що противник був погано підготовлений, ледве оборонявся, Гребера не дивувало.

А пізніше, в Африці, на вирішальних етапах наступу, в пустелі, ночами, сповненими зорями та ревом танків, чи задумувався він у той час? Ні, він не задумувався навіть тоді, коли армія відходила. Це була Африка, чужа країна, за нею лежало Середземне море, далі Франція, а вже потім Німеччина.