Читати книгу - "Міфи Давньої Греції"

Третину року владарює Персефона в підземному царстві, вели сидить на троні обіч свого могутнього чоловіка Аїда. А на землі в: час сумує за дочкою Деметра, і з нею сумує вся мати-земля. Поля і чорні, як чорне вбрання у Деметри, не чути птахів, тільки холоді вітер гуде, ніби плаче. Та от повертається Персефона, земля про дається від зимового сну, ласкаво сяє весняне сонце, і все навкруг розцвітає.

Так триває і досі.

ДАФНА

В зеленій Фессалії тече швидка річка Пеней. Бог цієї річки мав багато дочок, та найвродливіша з-поміж них була німфа Дафна. Зовсім юна, вона полюбляла блукати лісом, не дбаючи про одяг, а неслухняні кучері приборкавши зеленим плющем. І не було Дафні більшої втіхи, як ходити на лови з самою Артемідою, божественною мисливицею.

Багато юнаків задивлялось на Дафну, та вона на них і не зважала. Байдужі були їй гімци на честь бога шлюбу Гіменея, байдужі весільні вогні, байдуже кохання. Дарма просив її батько, старий Пеней: «Приведи мені, доню, вже зятя й онуків». Зашарівшись, Дафна ласкаво обіймала батька і ревно просила не віддавати її нікому. «Он же й Артеміда, — казала вона, — ублагала свого батька Зевса, щоб нікому її не віддавав».

Зажурився Пеней — тяжко було йому приставати на доччину думку, та зрештою мусив скоритись.

Тепер вона завжди буде вільна, думала Дафна. Але дивовижна врода готувала їй іншу долю.

Красуня стала першим коханням юного Аполлона, і вийшло це не випадково, а з жорстокої волі хлопчика-бога Ерота. Було це невдовзі по тому, як Аполлон убив своїми срібними стрілами величезного змія Піфона, що його досі ніхто не міг здолати.

Гордий своєю перемогою, юний бог-стріловержець якось побачив малого Ерота, що ледве-ледве напинав свій золотий лук. Посміхнувся Аполлон і сказав:

— Хіба тобі, пустуне, до снаги така зброя? Ти й напнути її не годен як слід. Лук і стріли личать могутнім рукам, що зугарні здолати найлютішого звіра чи змія. А ти знай своє діло — розпалюй смолоскипом ніжні почуття у смертних і не змагайся зі мною.

Від цієї зверхньої, гордої мови нестримний гнів пойняв крилатого хлопчика-бога.

— Гаразд, Аполлоне, — вигукнув він. — Хай твої далекосяжні стріли непомильно влучають у найлютіших звірів, а моя стріла влучить у тебе. І наскільки всі звірі нижчі за богів, настільки ти безсиліший за мене.

Так відказав Ерот, а тоді змахнув крильцятами й полетів до Парнасу. Ставши на його верховині, він вийняв із сагайдака дві стріли, зовсім різні. Одна — гостра, блискуча, із щирого золота — викликала кохання, друга — олов’яна, тупа, — його відганяла. Золотою стрілою розгніваний Ерот поцілив Аполлона в самісіньке серце, а олов’яну послав у юну мисливицю Дафну.

Ту ж мить горде Аполлонове серце спалахнуло коханням до неї. Нездоланний вогонь бурхав у грудях юного бога, а він ще дужче його роздмухував, придивляючись потай до прекрасної німфи.

Наче ненароком зустрівши красуню в лісі, Аполлон хотів був її перейняти. Та, побачивши бога, Дафна знялась і побігла, ніби підхоплена вітром, і не слухала божественної мови.

— Німфо! — гукав він. — Благаю тебе, спинись хоч на мить. Я ж не ворог тобі, а ти тікаєш, мов ягниця від вовка чи ніжна голубка від яструба. Шкода твоїх гарних ніжок, ти подряпаєш їх, позбиваєш об гостре каміння. Тож спинись і поглянь на мене, щоб знала, кого причарувала і від кого тікаєш. Я не простий хлібороб і не бідний пастух. Мене славлять Дельфи, і Делос, і Кріт, і ще багато міст і країв. Я — Аполлон, син всемогутнього Зевса, я винайшов кіфару і лук, я вмію гоїти найтяжчі рани, бо всяке цілюще зілля мені підвладне.

Тільки одного не знаю я зілля — такого, що гоїло б смертельну рану кохання.

Та Дафна не слухала юного бога і тікала від нього чимдуж. Зустрічний вітер розмаяв їй кучері, майже зірвав легеньке вбрання, і від того німфа здавалася ще прекраснішою. Аполлон уже доганяв, вона чула його жаркий подих, от-от владною рукою бог схопить її.

Добігла знеможена Дафна до річки і в розпачі крикнула:

— Батьку мій рідний, Пенею! Якщо є в тебе божественна сила, врятуй свою дочку! Зміни дівочий мій вигляд!

Тільки сказала — і враз стали в неї прудкі ноги німіти, з рук виросли гілки, а все юне тіло взялося корою. Підбіг на ту мить Аполлон і схопив кохану в обійми. Ще він почув, як під тонкою корою тріпоче, завмираючи, дівоче серце, ще він не вірить очам, не хоче їм вірити. Та вже перед ним не Дафна, а прекрасне, небачене дерево.

— Тепер ти не можеш бути моєю дружиною, — сумно мовив бог Аполлон, — тож стань моїм деревом, і люди називатимуть тебе благородним лавром. Твоє листя завжди вінчатиме мені голову, а на знак мого вічного кохання воно буде вічнозелене.

Так сказав Аполлон, і, ніби на згоду, лавр захитав молодим верховіттям.

НАРЦІСС

Далеко за межі Беотії линула слава сліпого віщуна Тіресія. Сам Зевс колись дозволив йому бачити прийдешнє, і Тіресій віщував усім людям правду.

Якось прийшла до нього блакитноока німфа Ліріопея дізнатись про долю свого сина Нарцісса, напрочуд гарного хлопця. Німфа знала, що син її — смертний, і бентежила її думка, чи ж довго житиме він на білому світі.

— Твій син житиме доти, доки сам себе побачить, — прорік їй віщун.

Здивувалася німфа: як же він може самого себе побачити? Довго думала вона над цими словами, та врешті заспокоїлася і забула за них.

А син зростав і дедалі гарнішав. Красою юного Нарцісса захоплювалися всі, а надто молоденькі німфи. Вони часто мали нагоду — випадково а чи навмисне — перестрівати юнака в лісових хащах, бо той понад усе любив полювати і цілими днями блукав у лісі.

Та ні веселі, вигадливі німфи, ні смертні дівчата ніколи не надили його гордого погляду. Вродливий, ставний юнак, що звик викликати дівочий захват, нікого не любив і нехтував великим даром золотої Афродіти — коханням. Але прекрасна богиня, що ніколи не прощала зневаги до себе, жорстоко покарала зухвальця.

Якось Нарцісс полював із іншими юнаками оленів і забрів далеко в ліс. Там і побачила його вперше німфа Ехо. Вражена надзвичайною красою юнака, вона подалася за ним назирці, криючись