Читати книгу - "До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд"

class="p1">Обидві програми трактували соціально–економічні проблеми в дусі етатистського патерналізму, розглядаючи державу як головну інституцію, що несе відповідальність та обов’язок вирішення цих проблем. Принцип конкуренції між суспільними верствами заперечувався, держава та поєднані з нею корпоративно–професійні об’єднання були тими органами, які мали забезпечувати соціальну злагоду в суспільстві.

Найочевидніше розходження в програмах стосувалося принципів керівництва самою організацією. Програма 1939 p., яка ухвалювалась за умов явного загострення суперечностей між еміграційним Проводом і «крайовиками» змусила перших шукати шляхів формальної легітимізації позицій наступника Є. Коновальця. Очевидно з цією метою принцип вождізму був доведений до абсолюту. Голова Проводу Українських Націоналістів проголошувався також і «Вождем Нації». Відповідальність за свої дії він мав нести «перед Богом, Нацією і власним сумлінням». Лише він мав право скликати Великий Збір ОУН, призначати членів Проводу, легітимізував рішення Великих Зборів[26]. Усе це, як вже згадувалося, було не лише даниною часові чи авторитарними амбіціями авторів внутрішнього устрою ОУН, а й очевидним намаганням протиставити формальний авторитет вождя амбіціям молодшого загалу ОУН «з краю». Зауважимо, що А. Мельник за своїм вихованням та стилем явно не підходив на таку роль і згадані вождівські настанови фактично залишилися деклараціями.

Цікаво, що у «бандерівської» частини ОУН питання про керівництво організацією було задекларовано в більш демократичному ключі — безумовно, значну роль тут відіграло бажання протиставити свою версію «мельниківцям»: влада провідника організації (досить велика) мала узгоджуватися з колегіальними органами — Проводом і Великою Радою[27]. Як показали подальші події, це не стало на перешкоді фактичному культивуванню персони вождя, С. Бандери і реальному запровадженню принципу вождізму.

Отже, на кінець 1930–х років загальний світоглядно–ідеологічний портрет українського націоналістичного руху, представленого ОУН, мав досить завершений вигляд. Український радикальний націоналізм мав виразні риси тоталітарного, антидемократичного і антикомуністичного революційного руху, в основу якого було покладено культ дії, войовничий ідеалізм та волюнтаризм, примат національного над вселюдським. Націю було представлено як найорганічнішу, найприроднішу форму організації людства. Інтереси нації переважали над інтересами індивіда.

Соціальна і політична програма руху складалися з елементів державного синдикалізму, етатизму, ідей надкласової солідарності і примату інтересів нації над інтересами особистості, принципів соціальної справедливості. Політичний елітаризм поєднувався з соціальним егалітаризмом. Особливий наголос на ролі селянства як основи української нації (більше помітний у програмі 1939 р.) свідчить про наявність потужних народницьких елементів в ідеології ОУН. Соціально–економічний блок програмних настанов ОУН залишався найменш виробленим і опрацьованим, власне цим питанням приділялося найменше уваги, але він містив суміш соціалістичних, соціал–демократичних і народницьких ідей, яка мала убезпечити принцип надкласової побудови української нації.

Деякі риси ідеології ОУН та певні елементи політичної практики цієї організації дали підстави опонентам руху і багатьом дослідникам поставити його в один ряд з його сучасниками — італійським фашизмом та німецьким націонал–соціалізмом. Спробуємо з’ясувати деякі аспекти цієї проблеми.

ОУН, італійський фашизм та німецький націонал–соціалізм

Одним з найбільш заплутаних питань, довкола якого накопичується чи не найбільше суперечностей, ідеологізованих стереотипів та непорозумінь є стосунок українського радикального націоналізму, репрезентованого ОУН, до італійського фашизму та німецького націонал–соціалізму (останній також нерідко визначають ідеологічно усталеним але історично некоректним терміном «фашизм»). Ідеологічна традиція характеризувати ОУН як фашистський рух та ідеологію і в такий спосіб ставити їх «на одну полицю» сягає кінця 1920–х — початку 1930–х років, коли політичні противники та конкуренти ОУН в еміграції та на Західній Україні використовували термін «фашизм» стосовно ОУН як кліше в політичній риториці. Публіцисти УНДО характеризували ОУН як партію «фашистівського покрою». У радянській пресі ще у першій половині 1920–х років термін «фашизм» уживався як додаток для плямування «українського буржуазного націоналізму», згодом словосполучення «український фашизм» застосовувалося передусім до ОУН, хоча у 1933 р. до лав «українських фашистів» зараховували і «націонал–ухильників» з КП(б)У.

Організатори та ідеологи ОУН самі сприяли підживленню аналогій та ототожнень очевидним прагненням знаходити паралелі між двома рухами і навіть прагненням копіювати та запозичувати елементи політичних і соціально–економічних програм італійського фашизму. Євген Онацький писав ще до створення організації, що «італійський фашизм має те спільне з українським націоналізмом, що він теж є перш за все яскраво висловленим націоналізмом. /…/ Певно, що молодий український націоналізм дещо перейняв вже від італійського фашизму і це перш за все визнання потреби залізної ієрархічної організації та підпорядкування всіх приватних, партійних і клясових інтересів інтересам батьківщини». Щоправда, Онацький вважав ці запозичення формальними, підкреслюючи базову відмінність між італійським фашизмом та українським націоналізмом: перший був ідеологією та рухом державної нації, другий — бездержавної[28]. На відміну від загалом позитивного і часом захопленого ставлення до італійського фашизму, позиції Є. Онацького щодо німецького націонал–соціалізму були досить критичними[29].

Микола Сціборський також підкреслював відмінності руху, представленого ОУН, від італійського фашизму, але при цьому явно запозичував (і не він один серед ідеологів ОУН) елементи так званого «корпоративізму» у своїй концепції організації державного життя в рамках «націократії». Вже у перших програмних документах ОУН (постановах Конгресу ОУН 1929 р.) містилися елементи, які споріднювали політичний образ майбутньої держави з фашистським варіантом корпоративної системи, передусім йдеться про ідею створення ієрархічної системи представництва соціальних та професійних груп під суцільним патронатом і контролем держави для забезпечення єдності нації. (Утім, ця ідея не була інтелектуальною власністю саме італійського фашизму. Корпоративізм сповідували й інші течії, і не лише націоналістичні). Зауважимо, що М. Сціборський, так само, як і Є. Онацький досить критично ставилися до ідеології націонал–соціалізму[30].

Зрештою, з арсеналу італійського фашизму запозичувались формальні символи, а одна з організацій–передвісників ОУН, яка злилася з Легією Українських Націоналістів, мала назву «Союз українських фашистів» (1924).

Приводом як для згаданих формальних аналогій так і для відвертого ідеологічного плямування ОУН ярликами «фашистів» чи «нацистів» стали періодичні спроби діячів ОУН налагодити політичну взаємодію з фашистським урядом Італії (плани переконати Муссоліні ініціювати передачу мандату Ліги Націй на Східну Галичину Італії), спорадичні контакти ОУН з діячами фашистської та нацистської партій, співпраця ОУН з абвером напередодні Другої світової війни, та короткочасна співпраця з німецькою окупаційною владою в Україні на початку 1940–х років.

Партійні ідеологи і публіцисти ОУН, визнаючи наявність аналогій і подібність власної ідеології та руху з окремими елементами італійського фашизму, звертали увагу і на розбіжності — про це вже йшлося. Згодом, після Другої світової війни, коли почалися спроби історичної оцінки діяльності ОУН, до проблеми повернулися знов–таки в контексті ідеологічної суперечки з політичними суперниками.

Петро Мірчук, визнавав, що «серед українських націоналістів «італійський фашизм як антикомуністичний рух, викликав симпатію, а як новий соціально–політичний та економічний рух — зацікавлення.