Читати книгу - "Том 1"

створення нових художніх шедеврів. Смертельно ненавидить поетеса одну з наймерзенніших людських підлот — зрадництво. Вона обурена апологією зрадництва, що її почали наполегливо проповідувати різних мастей декаденти. «Іудина белетристика» намагалася принизити ідею революції, спаплюжити її героїв, виправдати і прославити ренегатство, зраду революції. Звідси — всілякі спроби моральної реабілітації Іуди Іскаріота.

Драматичний етюд Лесі Українки «На полі крові» (1909) пройнятий огидою до зради, до її захисників. У Лесі Українки Юда — жахливий у своїй одвертості цинік, що продав свого вчителя «як товар»... Адже людей

так само продають.., як і все,

Як гуси, як худобу; поторгують І вдарять по руках...

Народ ніколи не прощає зраду, підлість. Коли Юда на свов «виправдання» намагається зауважити:

...Той поцілунок зовсім холодний був — я ж мусив якось признаку дать, котрого з гурту брати,—

то прочанин, тремтячи від обурення, кидає зрадникові:

Мовчи! Не говори! Чи теплий гад, розпарений на сонці, чи холодний — однаково бридкий!..

Нічого спільного між зрадником і народом бути не може:

...Ось тобі твоя вода. Волів би на безвідді пропасти, ніж прийняти щось від тебе!..

Будь проклятий!.

Відступництво, зрада несумісні з людяністю. Зрада поставила Юду поза людством. «Тебе убити мало!» — з огидою кидає прочанин зрадникові.

Ненависні поетесі покора, байдужість, плазування. Раб Неофіт («В катакомбах», 1905) дедалі більше переконується, що людина повинна стати «вільною, непідвладною, богорівною». І це дає йому наснагу, за це готовий він іти на смерть. «Боротися в покорі — що це значить?» Відпущеник Нартал («Руфін і Прі-сцілла», 1908) з огидою дивиться на тих, хто плазує перед сильними світу:

Кубло гадюче! Перед ворогами під ноги стеляться, мов поздихали, а перед братом сторчака стають і раді закусати! Скорпіони!

Нартал обурюється, що люди, як барани, низько кланяються єпископові, наче благають, щоб він розтоптав їх гордість і гідність. Засуджений на смерть, Нартал на арені цирку вимагав меча, б’ється з пантерою, перемагає її, викликає на бій увесь рабовласницький світ.

Боротися проти одвічного зла, насильства, тупої гнітючої сили — таке покликання справжньої людини. Гартувати волелюбні почуття в людях — завдання митця. Леся Українка порівнює поета з гірською квіткою — Saxifrag’oio (ломикаменем), що долав, здавалося б, непереможні труднощі, найтяжчі випробування.

«Поети,— казав А. В. Луначарський,— це передусім вихователі почуттів». Не можна недооцінювати виховного значення спадщини Лесі Українки. Адже з її творчістю в українську літературу увійшли не тільки нові теми, нові суспільні проблеми, а й нові морально-етичні норми, нові поняття краси. Героїзм — це найбільша можливість для людини залишитися людиною. Перегукуючись із Шевченком, Леся Українка підносить образ Про-метея — богоборця, тираноборця — як художній символ нескореності духу. Іскри прометеївського вогню поетеса вкладав в серця своїх героїв. І це не герої-одинаки. Героїзм властивий народові.

О. не один нащадок Прометея Блискучу іскру з неба здобував,

І безліч рук до неї простягалось,

Мов до зорі, що вказує дорогу.

(«Fiat похі», 189а)

Письменниця пишається волелюбним характером народу, його славними визвольними традиціями, пишається тим, що ніякі чорні сили, найвитонченіші тортури не зломили його духу, не зробили рабом.

...В нас вогонь Титана ще не згас,—

з гордістю заявляє поетеса у вірші «Товаришці на спомин» (1896). І цією гордістю сповнена вся її творчість, її мужня діяльність. Звідси — полум’яний заклик до боротьби за визвольну справу. «Будь проклята кров ледача, не за чесний стяг пролита!» — проголошує Леся Українка в поезії «Мрії» (1897). Священна війна народу проти гнобителів та їхніх прислужників — єдино правильний шлях до людського щастя, хоч він важкий, суворий і вимагає багато жертв, крові...

Поетесі ненависне все, що прагне поставити людину на коліна, все, що знесилює її в боротьбі. Висока її людяність не виключав зненависті до ворогів народу. Більше того, гуманізм, на переконання поетеси, перетворюється в нікчемне, слабодухе «вболівання», якщо він не перейнятий полум’яною зненавистю до ворога. «Мене любов ненависті навчила»,— виголошує дівчина-рево-люціонерка в поезії «Грішниця» (1896).

В драматичній поемі «Одержима» Леся Українка устами Мі-ріам заявляє:

...Я любить не вмію ворогів.

О, кожний тихий усміх фарисея для мене гірш від скорпіона злого.

Мені бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, підступне тіло.

Я вся тремчу, коли його побачу.

В моїх очах я чую зброї полиск, в моїх речах я чую зброї брязкіт, так я узброєна в свою ненависть...

До цієї теми поетеса звертається не раз. Коли О. Кобилян-ська порівняла було Лесю Українку з ангелом, вона напівжартома відповіла: «Щоб ви знали, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом» 7. М’якотілість, всепрощення не ли-чать поетові... «Не поет, хто забуває про страшні народні рапи» («Давня казка»).

Палкий протест проти будь-якого примиренства, компромісу, проти ліберального угодовства й огидної слабодухості є лейтмотивом творів Лесі Українки. Вогонь своєї пристрасті поетеса спрямовує на таврування душевного рабства. «Неволя ще мерзотніша,— зазначає вона,— коли ця неволя добровільна».

Боротьба за людяність, пафос утвердження людяності — основа основ творчості Лесі Українки. Ця творчість формувала енергію діяння, озброювала вірою в те, що людина повинна й може стати красивою, величною. Гуманізм поетеси — жива сила, що утверджувала ідею революційного перетворення світу, закликала піднятися на висоту любові до людей і поваги до себе. Провідною рисою її гуманізму є велика громадянська вимогливість до себе, до людей. Людина повинна стати творцем обставин, активною історичною силою. Це розкривало нові можливості естетичного освоєння дійсності, нові шляхи утвердження людяного в людині. Адже людина — не мізерна пилинка. Навіть найнепомітніша, вона вносить щось своє, неповторне. Ось як Леся Українка розкривав цю важливу гуманістичну думку в творі «Примара» (1905). Чорний морок гнобительського ладу давить людей, намагається знівелювати, обезличити їх. Але це неможливої «Йдуть люди... Хоч вони йдуть безкраїм гуртом і всі немов однаковим пилом припали, однаковим маревом повились, однаковим колоритом пойнялись, мов безліч фігур на одній картині, але кожен з тих людей один і немає другого такого в цілім світі, нема, не було і не буде з правіку й до віку! І кожен з них іде, щоб уже не вертатись. І кожен з них має цілий світ в очах, і ніхто інший не має такого світу, і світ той гине навіки, як тільки погаснуть тії очі, і вже ніхто не відбудує його таким, як він був, хоч би настали міліарди нових світів».

Навіть найнепомітніша особистість не губиться, не повинна губитися в бурхливому вирі життя! Утвердження неповторності