read-books.club » Дитячі книги » До катастрофи лишалося кілька секунд 📚 - Українською

Читати книгу - "До катастрофи лишалося кілька секунд"

174
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "До катастрофи лишалося кілька секунд" автора Всеволод Зіновійович Нестайко. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 17
Перейти на сторінку:
дідусь таким тоном, наче хотів сказати: «Хай мене краще бояться!»

— Ходімо на річку, — штовхнув ліктем Женю Вітасик.

— Вибачайте, — сказав Женя дідусеві, і вони пішли до річки.

— Якийсь він дивний, цей дідуган, — сказав Вітасик, коли вони одійшли віддачі. — Правда?

— Ага. Дивився так, наче свердлив очима.

— І очі такі якісь…

— Наче ми злодії…

На річці Шурика хлопці теж не побачили. Шукаючи, пішли вздовж берега. Під кущем сидів із трьома вудочками худющий, засмаглий аж начорно бородатий дідусь.

Коли вони підійшли, на одній із вудочок клюнуло, дідусь підсік і витягнув краснопірку.

— О! Те що треба, — мовив дідусь сам до себе, знімаючи рибину з гачка. — А ти йди гуляй.

З цими словами він витягнув з авоськи, зануреної у воду, великого карася і кинув у річку. А краснопірку сунув до авоськи. Хлопці здивовано перезирнулися. І в цей час почувся голос Шурика Дармовиса:

— Агов! Хлопці! Привіт! Я зараз припливу!

Розділ VII

«Якщо двоє кажуть, що ти п’яний, іди і лягай спати»

Під час розмови капітана Горбатюка з Сашунею несподівано виринуло ім’я офіціанта ресторану «Центральний» Борі на прізвисько Ультразвук. Може, капітан і не звернув би на це уваги, якби не контекст, у якому стояло Борине ім’я.

Сашуня сказав:

— Перші підозри у мене виникли ще тоді, як ми були на дачі Борі Ультразвука. Офіціанта. З «Центрального». Ми сиділи в «Центральному». Обслуговував Боря. В той вечір ми були Борині гості. Це зовсім інший статус. У ресторанах існує своя градація, від якої залежить рівень обслуговування і якість продуктів. Є гості «шефа» (тобто директора ресторану), є гості «метра» (тобто метрдотеля), є гості офіціанта, є постійні клієнти, а є просто «чайники», тобто незнайомці, які протринькують грошенята і яких нещадно обраховують, подають харчі, що залишились після бенкетів, коньяк, розбавлений портвейном… Хлопці познайомили мене з Борею, він дуже зацікавився моєю роботою в Марокко, і після закриття ресторану запросив нас догулювати до себе на дачу. Напакував дві сумки недоїдків, початих пляшок, і ми поїхали на його машині у Троянду. Там до нас приєднався Борин знайомий по дачі, «цінний чоловік», як сказав Боря, який має зв’язки, — Вітя Дармовис, вантажник магазину. І от під час гулянки, коли Боря й Вітя наполегливо вмовляли мене продати цифровик, — такий у нас не купиш навіть за дуже великі гроші, — Льосик раптом сказав: «Продавай, Сашуню, я тобі раджу, бо вкрадуть — не буде ні грошей, ні товару». Взагалі і Боря, і Вітя не злидні, «бабки», як вони висловлюються, мають. І, крім «бабок», мають ще й зв’язки з кримінальним світом. Так мені здалося…

Почувши знайоме прізвище Дармовис, капітан насторожився, але вирішив Сашуні цього не показувати.

— Сподіваюсь, Ультразвук — це не прізвище Борине? — усміхнувся Степан Іванович.

— Авжеж. Прізвисько. Він дуже тихо говорить. Іноді й почути важко. Тому він схиляється до клієнта. І так звик до цього, що став схожий на знак питання. А справжнього його прізвища я, чесно кажучи, і не знаю.

— Ну, це встановити не так важко. Та й не думаю, щоб було потрібно. Безпосереднього стосунку до справи він, по-моєму, не має.

Та хоч і сказав так капітан Горбатюк, але то не було цілковитою правдою.

«Якщо Боря й Вітя вмовляли продати їм цифровик, то чому Льосик і Деголль не запропонували апаратуру їм, а понесли у ломбард, явно ризикуючи? — думав капітан. — Звичайно, у житті бувають найнесподіваніші збіги, але те, що Дармовис фігурує у двох абсолютно не пов’язаних між собою кримінальних справах, змушує замислитися…»

Несподівано пригадався вислів: «Коли двоє кажуть, що ти п’яний, іди і лягай спати».

І враз виникла думка: «А чого я вважаю, що ці дві справи абсолютно не пов’язані між собою? А коли припустити, що пов’язані? Яким чином? Поки що не ясно… Але… Треба зустрітися й поговорити з Борею Ультразвуком. Офіціанти великих ресторанів знають те, чого не знає жодна міськдовідка».

Капітан Горбатюк вирушив до ресторану «Центральний». «Заодно й пообідаю», — вирішив він. Дружини не було вдома, поїхала в село до батьків.

Проте Боря сьогодні не працював. Його зміна була вчора. Офіціанти працюють через день. «Мабуть, на дачі, — подумав Горбатюк. — Погода чудова. Напевне ж не сидить у місті».

Але поїхати того дня у Троянду капітанові не вдалося.

Перешкодили зовсім не передбачені обставини.

Розділ VIII

Нічний політ

Майже дві години ходили хлопці по Троянді, сподіваючись знайти Нолика. Зазирали буквально у кожен садок.

Шурик навіть знахабнів і почав зазирати у вікна. Але — жодних результатів. Нолика не було ніде. Видно, він таки тут не жив.

Почало сутеніти.

Женя й Вітасик заквапилися. Ще трохи — і вони б запізнилися на електричку. А наступна аж пізно ввечері.

— Приїздіть завтра, ще пошукаємо, — сказав на прощання Шурик.

— Та ні, завтра не вийде. Завтра тато з дідом приїдуть, будемо картоплю сапати, — сказав Женя.

— Ну, а я ще пошукаю, — сказав Шурик. — Якщо знайду, сам до вас приїду.

Так і домовились.

Коли хлопці приїхали у Завалійки, на небі вже засвітилися зорі.

— Слухай, а ходімо зараз до каплиці, — сказав раптом Женя. — От у мене чогось передчуття, що ми його зараз там побачимо.

— Ти знаєш, ти просто вихопив у мене з рота ці слова! — вражено мовив Вітасик. — Я якраз хотів тобі сказати… У мене чогось саме в цю мить виникла певність, що він зараз там. Навіть не знаю чому…

— Ходімо!

Дивно, але страху не відчували. Хоча йти на кладовище увечері не зовсім приємно. Та ще й знаючи, що там у каплиці починається похмуре підземелля, де хтось ходить.

Хлопців наче тягла туди якась таємнича сила.

От вони вже на кладовищі. Йдуть серед старих могил. Дедалі ближче до каплиці…

І раптом…

— А я вас чекаю, — голос Нолика пролунав так несподівано, що Женя й Вітасик аж здригнулися, спинившися враз.

Він стояв під кущем і усміхався. Хоч було темно, вони добре бачили його обличчя, і окуляри, що віддзеркалювали зорі, і сріблястий костюм, що наче світився в темряві.

— Я знав, що ви прийдете… Від вас мені, мабуть, не сховатися… — Нолик хотів іще щось сказати, але враз повернув голову, прислухаючись, і швидко промовив: — Не кажіть про мене нічого. Завтра побачимося!

І…

Те, що сталося наступної миті, було наче епізод із фантастичного фільму. Нолик різко нахилився, потім виструнчився і раптом стрибнув угору і зник. Хлопці тільки бачили, як він промайнув над каплицею і пропав у гущі дерев.

І майже одразу спалахнуло світло електричного ліхтаря й почувся густий чоловічий голос:

— А ви що тут

1 ... 4 5 6 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До катастрофи лишалося кілька секунд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "До катастрофи лишалося кілька секунд"