Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

Опівдні мандрівники зробили привал біля струмка. Дороті вийняла хліб із кошика і запропонувала Страшилі, але той відмовився.

— Я не знаю, що таке голод, — сказав він, — і не можу цим натішитися. Мій рот намальований фарбами, але якби замість цього мені в голові зробили дірку, солома просто висипалася б і голова втратила форму.

Дороті з розумінням кивнула й заходилася наминати хліб.

Коли дівчинка пообідала, Страшило попросив, щоб вона розповіла про себе та про країну, звідки прилетіла. Дороті розказала про сірі степи Канзасу про те, як смерч закинув її в ці далекі краї. Страшило уважно слухав, а потім промовив:

— Ніяк не можу добрати, чому тобі так хочеться полишити цю прекрасну країну й повернутися до сумної та посушливої місцини, яку ти називаєш Канзасом.

— Ти не можеш зрозуміти, бо в тебе немає мізків, — відповіла дівчинка. — Ми, люди, живі — з плоті й крові, — любимо жити на батьківщині, навіть якщо є значно красивіші краї. Бо нема місця кращого, ніж рідний дім.

Страшило тільки зітхнув:

— Аякже, хіба ж мені це зрозуміти? Якби ваші голови, як моя, були напхані соломою, ви б усі подалися шукати прекрасні країни, й у вашому Канзасі ні душі не лишилося б. Канзасу добряче пощастило, що в ньому живуть люди зі справжніми мізками!

— Може, ти теж розкажеш мені про себе, доки ми ще не вирушили? — запитала Дороті.

Страшило поглянув на неї із докором.

— Ти ж сама знаєш: я так недавно живу, що мені й розказувати нічого. Мене тільки позавчора зробили. Що було до мого народження, я не знаю. Добре, що спершу мій господар-фермер намалював мені вуха, і я одразу зміг чути, що відбувається довкола. Біля мого господаря був інший жувач, і я почув їхню розмову.

— Як тобі вуха? — запитав фермер.

— По-моєму, кривуваті, — відповів його приятель.

— Не страшно, — відмахнувся мій господар. — Головне, що це вуха, а не щось інше.

Що ж, я повністю з ним згоден.

— А тепер я намалюю очі, — промовив мій господар і взявся до роботи. Спочатку намалював праве око, і, коли він закінчив, мені було дуже цікаво розглядати його й озиратися навсібіч.

— Незле! — похвалив фермера приятель, уважно придивляючись до роботи. — Блакитний колір дуже пасує для очей!

— Друге око, певно, краще зробити більшим, — задумливо промовив господар, і, коли воно вже було намальоване, я помітив, що бачу значно краще.

Потім він намалював мені ніс і рот, але я тоді не говорив, бо не знав, для чого потрібен рот. Я з цікавістю стежив, як вони виготовляли мій тулуб, руки й ноги. Коли на тулуб насадили голову, я запишався собою. Вирішив, що виглядаю не гірше за фермера та його приятеля.

— Цей хлопака хутко розлякає всіх ворон, — заявив фермер. — Він дуже схожий на людину.

— Викапана людина, — підтакнув його приятель, і я також подумки погодився. Господар узяв мене під пахву, відніс на кукурудзяне поле й посадив на тичку. Потім вони з приятелем пішли собі, а я лишився сам.

Мені геть не сподобалося, що мене покинули напризволяще, і я було спробував піти слідом за ними, але мої ноги ніяк не могли дістати до землі. Так що довелося стриміти на тичині. Було дуже нудно — я не міг навіть поринути в спогади, бо просто не мав їх. До цього над полем літали птахи, але, побачивши мене, подумали, що я людина, злякалися й кудись зникли. Це додало мені крихту впевненості, я почувався важливою персоною. Але минуло зовсім небагато часу, як до мене підлетіла стара ворона. Уважно огледіла, сіла до мене на плече й сказала:

— Невже фермер надумав обдурити нас у такий нікудишній спосіб? Кожна нормальна ворона зразу здогадається, що це не людина, а звичайне собі опудало-Страшило. — На цих словах вона спокійнісінько злетіла на стебло й заходилася клювати кукурудзу. Інші птахи побачили, що від мене жодної шкоди вороні не було, і прилетіли назад, аби поласувати кукурудзою.

Спочатку я дуже засмутився, бо вирішив, що я погане опудало, але та сама ворона втішила мене:

— Якби в голові в тебе були мізки, а не солома, ти був би нічим не гірший за цих людей, а може, навіть і набагато кращий. Мозок у цьому житті може бути корисним не тільки людині, а навіть вороні.

Коли ворони розлетілися, я почав думати, й нарешті мені гепнуло в голову, що треба шукати спосіб добути мозок. Мені пощастило, бо ти собі проходила повз і зняла мене з тичини. Ну й тепер, коли ти мені розказала про Смарагдове Місто, я твердо знаю: мені треба туди потрапити, бо ж раптом могутній Оз дасть мені мізки.

— Сподіваюся, що дасть, — сказала Дороті. — Вони тобі дуже потрібні, навряд чи він відмовить.

— Ще б пак! — вигукнув Страшило. — Це так неприємно — знати, що ти безмозкий тупак!

Тим часом огороджені поля лишилися позаду й землі, що простягалися обабіч дороги, ніхто вже не обробляв. Під вечір подорожні зайшли в такий дрімучий ліс, що гілля дерев над дорогою з жовтої цегли густо переплелося. Промені світла не могли пробитися крізь щільне плетиво, йти було важко, але Дороті й Страшило не зупинялися.

— Якщо дорога привела нас до лісу, то колись вона виведе нас із нього! — глибокодумно промовив Страшило. — А оскільки там, де закінчується дорога, стоїть Смарагдове Місто, нам усе одно треба йти по ній до кінця.

— Це й так зрозуміло, — сказала Дороті. — Теж мені, мудрість!

— Певно, що так, — погодився Страшило. — Мені не до снаги вигадати щось таке, для чого треба бодай трішки поворушити мізками.

Приблизно за годину геть стемніло, але мандрівники й далі чимчикували дорогою. Дороті майже нічого не бачила, Тото було трошки краще — собаки добре бачать і в темряві, а Страшило повідомив Дороті, що вночі бачить так само, як і вдень. Після цього він узяв дівчинку за руку й повів уперед.

— Якщо помітиш будинок, скажи, — попросила його Дороті. — Наосліп ходити лісом дуже неприємно, а в будинку ми могли б заночувати.

Незабаром Страшило зупинився.

— Праворуч бачу дім! — вигукнув він. — Це хатина з колод, укрита гіллям. То як, зайдемо?

— Давай, — зраділа дівчинка. — Бо я вже притомилася.

Страшило провів її до хатини, ледь помітної за деревами. Коли