Читати книгу - "Не вурдалаки"

Йдемо одного разу великим гуртом до лісу по груші. Дорога тяглася через поле. Коли бачимо – на дорозі вовк лежить, і в нього світиться око. І хоча нас було багато, полякалися, зупинилися і гадаємо, що нам далі робити. І назад вертатися не можна, і йти лячно. Хлопці, котрі сміливіші, знайшли палки й пішли на вовка. Підійшли ближче, придивилися, а то лежить шматок обгорілого дерева, з якого випав сучок. Ми гадали, що то його око. Посміялися та й пішли далі.

Мені було п’ять років, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Дитяча пам’ять не зберегла всього того, що довелося пережити, лише окремі епізоди. Ми, діти, почули це слово, але ще не уявляли, що таке війна. Це слово звучало на устах людей як щось страшне, зловісне, недобре, тому і вимовляли його тихо, з сумом.

Пам’ятаю, що був спекотний день, коли селом прокотилося нове слово «мобілізація». Всіх чоловіків збирали на шляху для відправки на фронт. Мати взяла за руку трирічного Сашка, на руки – сестричку Софійку, якій було лише три місяці, і ми з татом пішли до центру. Там уже було багато людей, стояли автівки. Жінки, бабусі, молоді дівчата – всі чомусь плакали, і я розплакалася.

– Не плач, Марійко, – сказав тато і кудись побіг.

Повернувся він з двома булочками, які купив у буфеті. Яка ж та булочка була смачна! Кругленька, пухка, скоринка пахуча, підсмажена, золотава. Стільки років пройшло, а мені все здається, що смачнішої я ніколи не куштувала. Тато поцілував нас на прощання, заліз до кузова автівки, яка швидко зникла десь у дорожній куряві. Мати плакала, а ми з Сашком їли булочки і не розуміли, чому вона плаче.

З того дня, як ми провели тата, почалося очікування листів з фронту. Іноді батько писав. Ми отримували трикутнички і читали, хоча татові листи було нелегко прочитати. До школи він не ходив, а навчився читати та писати від брата, тому в його листі було мало голосних, майже одні приголосні. Доводилося швидше здогадуватися, аніж читати. Та хіба це було важливо? Головне, що отримали звістку з фронту – значить живий. А щоб тато повернувся з війни, ми всі щодня після обіду ставали перед образами і молилися: «Спасибі Богу і Матері Божій. Дай Бог, щоб тато прийшов додому». Помолимося і віримо, що Бог почув нашу простеньку, але таку щиру дитячу молитву і з нашим татом буде все гаразд. Одного разу ми від тата отримали посилку, в якій він надіслав канцелярські зошити.

Коли в село вступили німці, то на березі річки, у кінці нашого городу, поставили свою кухню.

– Не ходіть туди! – щодня наказувала нам мати.

Спочатку ми дослухалися її застережень і боялися навіть носа поткнути на город. Але дитяча цікавість брала своє. До того ж у німців були такі привабливі різнокольорові дротики! Як же не підійти ближче та не розгледіти все своїми очима?! Коли вдома не було дорослих, набралася сміливості та й пішла до кухні. Один із німців біля берега річки якраз чистив піском великий казан. Дивлюсь, а біля кухні лежать привабливі кольорові дроти.

– Пане, дай, – прошу і пальчиком на дроти показую.

Він, напевне, зрозумів мене, засміявся, щось сказав по-своєму, погладив мене по голівці. А потім взяв якісь щипчики і нарізав шматки дротів. Схопила я їх та мерщій бігти додому. Доки дорослі повернулися, я вже встигла познімати обмотку, нарізати її на невеличкі шматочки, нанизати на нитку та зробити намисто. Мама заходить до хати, а я вже красуюся в обновці. Посварила мене за те, що ослухалася, але, мабуть, не дуже, бо я ще не раз бігала до берега та просила дроти на намисто. Кілька разів один німець давав мені виварені кістки. Мати ще раз їх варила, і ми всі ласували.

Часто німці заходили до хати за харчами. Старші нас навчили: тільки побачите, що заходять до двору, залазьте на піч і плачте якнайголосніше. Заходять вони з автоматами до хати і своє: «яйко», «млєко», а ми ревемо на печі: «Ми німців боїмося!» Подивляться на нас, порахують наші голівки, що з-за комина виглядають, порегочуть та й підуть. Напевне, у них теж діти були. А ось курей заходили у двір і самі ловили. Повідривають їм голови і кинуть, а ми позбираємо ті голови та й варимо.

Цілу війну у нас прожила корівка Зірка. Кілька разів заходили німці до двору, щоб забрати її, однак, подивившись і порахувавши дітей, залишали. Але одного разу німців привів поліцай. Почали вони виганяти корову з хліва, аж тут вискочила надвір Тьотя і почала благати їх не забирати корову, бо діти з голоду помруть. Вони ні в яку. Тьотя впала на коліна, почала благати німця, хапати його за руки, молити. Німець навів на неї автомата і мало не застрелив, але ми так налякалися, що не поховалися на печі, а почали ревти прямісінько посеред двору. Поліцай не зважав на наш плач, а німець подивився на нас, сказав щось поліцаєві та й пішов геть з двору. За ним неохоче поплівся поліцай.

У садку у нас росла велика яблуня. Біля неї був виритий окіп. Це була яма, на яку зверху поклали дошки й засипали землею. Там завжди стояв напоготові каганець, а на долівці лежало кілька дощок. Коли запалювали каганець, то на мене наводили жах земляні жаби, які виповзали зі стін на світло. Їх я боялася більше, ніж самих німців. У пам’яті залишився епізод, коли над селом почався бій двох літаків – нашого та німецького. Мати, Тьотя, материна сестра – всі молилися, дивлячись з окопу в небо. Бій тривав довго. Нам було дуже-дуже страшно. Ревли двигуни літаків, летіли запалювальні кулі. На двох кінцях села спалахнули, загорілися хати, вкриті соломою. У тому бою наш літак збили, і лише після війни відбулося перепоховання льотчика.

Одного дня чуємо на вулиці галас, люди кудись біжать. Побігли й ми. Люди біжать на шлях, «наші», «наші» – чути повсюди. У селі на красивому білому коні попереду їхав бородатий чоловік. «Ковпак, сам Ковпак» – прошелестіло юрбою. Партизанів зустрічало село хлібом-сіллю. Вони дозволили мешканцям села забрати все з німецьких складів. Люди кинулися розбирати харчі. Мати принесла півмішка зерна, а надвечір повернулася Тьотя, яку