Читати книгу - "Мертвим не болить"

— Гей, бомболови! — жартівливо гукає він до бійців шостої роти. Їх у нас здавна, мабуть, ще з Курської дуги, звуть бомболовами, хоча, певно, мало хто вже пам'ятає, що означає це прізвисько.— Через ліве плече кругом марш! У штрафну!

Однак шоста, видно, не хоче залишатися в боргу:

— Ага, у штрафну! А хто ж вас тоді рятуватиме з-під танків?!

Це всім зрозумілий натяк. Тиждень тому шоста рота відсічним вогнем із флангу підсобила нашій роті, яку атакували німецькі танки з піхотою.

— Саме ви й урятуєте! Ви ж побраталися! — в'їдливо дорікає кулеметник. Але це вже занадто, і я повертаюся до бійця:

— Ну, ну! Досить!

Кулеметник ніяково мружиться, відчуваючи, що переборщив, і мені хочеться нагадати йому щось на зразок: жартуй, та знай міру.

Однак спереду долинає:

— Молодший лейтенанте Василевич, у голову колони!

Це вже мене. Але навіщо? Здається, я не маю стосунку до таких неприємних справ, як Кротов, рота його недавно заночувала в одному селі з німцями. Сталося так, що бомболови мирно проспали ніч і побачили фашистів тільки вранці, коли ті, вишикувавшись у колону, подалися собі на гостинець. Принаймні так розповідають бійці. Начальство ж, певно, має з цього приводу інші міркування.

— Ну, що! Ага, самі влипли! — почувши команду, починають зловтішно насміхатися з шостої.

— Вони брали хабара з німців шнапсом. Ха-ха!

— Ану, припини балачки! — наказую я кулеметникові.

Звіддаля, через голови бійців, доноситься голос самого комбата:

— Василевич, довго на тебе чекати?

— Іду, іду!

Притримуючи на грудях ПКС [3] , я зморено біжу розтоптаною дорогою. Я не можу собі дозволити на виклик іти кроком. З усіх ротних у батальйоні я наймолодший — і роками, і званням. Мабуть, тому мені від комбата перепадає більше за всіх, і тому я маю ворушитися.

Комбат сидить на сніговій кучугурі біля польового бурту і мерзлою кукурудзяною бадилякою тицяє в сніг. Поруч умостився наш вусатий начштабу, шарудить на колінах картою. Навпроти стоїть спохмурнілий, темний з обличчя Кротов, а трохи збоку, тримаючи за повід змореного коника, чекає на щось старшина Шашок. Новенька, з сірого комскладівського сукна шинелька щільно облягає його широку спину.

— Ну, як голова? — пильно зиркнувши на мене, питається комбат.

— Та нічого.

— А вуха? Спеклися, мабуть?

— Трохи,— насторожено відповідаю я, не розуміючи, чого це він так незвичайно починає розмову. Але відчуваю, тут щось не те.

— Підете в санчастину,— каже комбат і б'є бадилякою по снігу. Снігова пороша обсипає мені чоботи, карту начштабу, і той з прикрістю струшує її почервонілою рукою.

— Товаришу капітан,— пробую я заперечити, але комбат не хоче й слухати — він, як і всі командири, не любить, щоб йому заперечували.

— Підеш у тил. Однаково з такою головою не вояка...

— Так у роті нікого не зостанеться. Ви ж знаєте.

— Знаю. Завтра прийде. А поки старшина Дорофєєв покомандує.

Відомо, наш старшина може покомандувати і сьогодні, і завтра, людина він бувала і стріляна, але ж мені зовсім не хочеться залишати роту і вирушати в санчастину. Якби він послав мене на день раніше, хоч би минулої ночі, коли ми мерзли під вогнем у снігу після невдалої атаки. А то добре йому ставити на роту старшину, коли частини йдуть на прорив, обминаючи німецькі фланги, і вже ось він, Кіровоград. Удень із Северинки ми бачили його передмістя, дими пожеж і високі будинки, що їх штурмували наші Іли.

— Ось із Кротовим і поїдете,— каже комбат, киваючи головою на командира шостої роти. Той стоїть чорний як земля і не дивиться на людей.— Та ще оцих субчиків прихопите. Заодно. Щоб конвойних не посилати.

Це він про трьох німців, які стоять один біля одного, тісно збившись у купку і зі страхом поглядаючи довкола. Один з них простоволосий, без шапки, молодий, дужий хлопець, другий без шинелі, в мундирчику з обвислими кишенями і великими, майже професорськими окулярами на короткозорих очах. Третій старий, низький і товстий, застуджено шморгає розпухлим червоним носом. «Весела компанія, нічого собі, чорт би його забрав»,— починаю я лютитися. Удружив комбат, нічого не скажеш. Комбат же, здається, не зауважує мого незадоволення, так само як і похмурої постаті Кротова, і дістає з кишені дюралюмінієвий портсигар із густим гарним різьбленням.

— Пригощайтеся, старшина,— простягає він портсигар Шашкові.

Той не змушує себе припрошувати, ступає на крок і впевненим жестом бере цигарку. Потім до портсигара тягнеться рука начштабу. Кротов з-під насуплених брів блискає злим поглядом і, як мені здається, зітхає важко, з осудженням. Нам цигарок комбат не пропонує. Вони втрьох мовчки прикурюють, і старшина, відставивши взуту в німецький валянок ногу, крізь дим поглядає на мене одним оком.

— Ти що ж це, молодший, з таким скрипом наказ виконуєш?

Я кидаю короткий погляд на його самозадоволене обличчя і, затамовуючи в собі злість, мовчу. Яке його, зрештою, діло, хто він такий, щоб робити мені зауваження?

Кротов, якого, видно, допікає свій клопіт, нервово повертається до комбата:

— То мені що? Роту здавати, чи як?

Комбат морщить лоба і старанно розкурює цигарку:

— Ну, чому здавати? Що це ви вже..., Відразу в паніку...

— Роти поки що не здавати,— упевнено оголошує старшина, і комбат швидко поправляється:

— Так, поки що не здавати. Нема такого наказу здавати.

— Діло ясне,— похмуро зітхає Кротов.— Діло ясне, що діло темне. Ну й чорт із ним! Хай!

Він відчайдушно лається і відходить убік, усім своїм виглядом дає зрозуміти, що байдужий до всього і нічого не боїться. Комбат підводиться з кучугури і повертає голову, поглядаючи у хвіст колони.

— Ну, де там Касенко? Не дочекаєшся!

Касенко, якого він чекає,— командир взводу розвідки, і я починаю думати, що, може, і його пошлють з нами в тил полку. З Касенком, звичайно, було б веселіше, хлопець він товариський і говіркий. Тільки чи направлять його в тил тепер, коли йде наступ?

Тим часом над степом починає сутеніти. У зимовому небі стихло гудіння літаків, виразніше чути шерхіт кукурудзи на вітрі. На ніч береться мороз, і я наставляю комір своєї шинельки — вуха хоча й приховані під бинтами, але помалу затерпають від холоду.

Комбат