Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

дзвін» — глибокий соціальний дослідник. Щоправда, це не зразу впадає в око. І пояснюється це особливістю раннього Хемінгуея, помноженою на хемінгуеївський міф. Фолкнер твердив, що Хемінгуею ніколи не вистачало сміливості вжити слово, яке б примусило читача гортати словник. І ще різкіше, ще непримиренніше висловився в 1964 році Альберто Моравіа: «Ернест Хемінгуей у великій літературній родині виявився близьким родичем двох таких різних постатей, як Д'Аннунціо і Мальро… Проте Хемінгуей не мав нічого спільного з Прустом, хоча вони й були сучасниками. Ми згадали Пруста для того, щоб визначити місце Хемінгуея. Французький романіст уникає декадансу саме завдяки своїй довірі до культури… Пруст — останній з великих європейських реалістів, тим часом як Хемінгуей належить до ірраціональної хвилі лоуренсів і мальро».

Ця хемінгуеївська «посмертна маска» не більш реальна, ніж гримаси готичних химер: автор «Прощавай, зброє», «Снігів Кіліманджаро», «П'ятої колони» не був ані ворогом інтелекту, ані декадентом. Вже йшлося про те, що наслідування «неінтелектуального» буття солдатів, боксерів, матадорів — це для справжнього хемінгуеївського героя лише роль, форма існування у ворожому йому капіталістичному світі. До того ж іще й форма, яка, нехай і складними шляхами, привела героїв роману «По кому б'є дзвін», повісті «Старий і море» до спроби взяти собі за взірець наслідування справжніх синів народу, борців за благородну справу його визволення. Що ж до декадансу чи ірраціоналізму, то їх цьому письменникові-реалісту, письменникові, що вірив у людину і в кінцеву справедливість навколишнього світу, можна приписувати, лише нічого не зрозумівши в його творчості. Щ Крім Д'Аннунціо, Лоуренса, Мальро, Хемінгуея порівнюють ще й з Альбсром Камю. Проте різниця між ними істотніша і знаменніша за певну зовнішню подібність. І справа не лише в тому, що світ Камю похмуріший, його трагедія глибша, а людське становище безрадісніше, тобто не лише в показниках кількісних.

«Ввечері до мене завітала Марі. Вона спитала, чи думаю я побратися з нею. Я відповів, що мені однаково, та коли вона цього бажає, то можна й одружитися. Тоді їй заманулося довідатись, чи люблю я її. Я відповів саме так, як уже казав одного разу, що це ніякого значення не має, та, мабуть, я не люблю її.

— Тоді навіщо тобі одружуватись зі мною? — спитала вона.

Я знову сказав, що це не має значення, і коли вона хоче, ми можемо побратися. До речі, це вона чіплялась, а я тільки відповідав. Вона прорекла, що шлюб — справа серйозна. Я відповів: «Ні». Вона замовкла на хвильку і пильно подивилась на мене».

Так з'ясовують стосунки герої повісті Камю «Сторонній» (1938) — дрібний службовець французької фірми в Алжірі Мерсо і його коханка Марі Кордона.

А ось уривок з «Прощавай, зброє», де зображено зародження і кохання Фредеріка Генрі і Кетрін Барклі:

«Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей. Мені спало на думку, що вона, мабуть, трохи схибнута. А втім, дарма, коли й так. Мене анітрохи не турбувало, в яку історію я встряю. Однаково це було краще, ніж щовечора ходити в дім для офіцерів, де дівчата обсідали тебе з усіх боків, на знак приязні надіваючи задом наперед твій кашкет, і час від часу відлучалися, нагору з котримсь із твоїх братів офіцерів. Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі, та й гадки не мав закохуватись у неї. Усе те була гра, як ото бридж, тільки в ній ти грав не картами, а словами. Як і в бриджі, треба було прикидатися, ніби граєш на гроші чи на щось інше. 1 ніхто не питав, на що саме. Мене таке цілком задовольняло».

Тут начебто схожі і ситуація, і сама манера викладу матеріалу — стримана, ніби «репортажна». Але гляньмо уважніше, прислухаймось до того, про що розповідає кожний з письменників.

Мерсо не любить Марі. Не тому, що це Марі, а тому що для нього кохання — вигадка, химера, тому що люди роз'єднані, що близькість, взаєморозуміння між ними неможливі. Мерсо не бравує, не кокетує своїм цинізмом; він нічого не приховує і не стримує своїх почуттів. Байдужість до себе й до всього, що його оточує, — домінуюча властивість його натури. Через те така небагатослівна, протокольна, нейтральна форма його розповіді.

А лейтенант Генрі — зовсім не байдужий; це людина, тяжко травмована війною. І він сховався за панциром байдужості, за щитом цинізму. Він добровільно вступив під італійські прапори, прийшов сюди захищати демократію, але став лише знаряддям у чиїйсь нечесній і корисливій грі. Він так само не хоче вже ні в що вірити-ні в чужі обіцянки, ні навіть у власні поривання. Нічим себе не зв'язувати, залишатися самотнім-ось його нинішнє кредо. Тому, як і Мерсо, він розповідає про себе спокійно, холодно, начебто байдуже.

Але це лише напівправда. В глибині душі герой Хемінгуея зберігає нерозтрачені людські почуття, приховує тугу, страждання, надлам і водночас гарячу жадобу кохання, жадобу щастя, бажання бути з людьми і світом, самовідданість, готовність допомогти скривдженому. В романі все це звучить у підтексті, і не помітити його-значить не розуміти творчої манери Хемінгуея.

«… І побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей». Скільки трагічної ніжності приховують ці слова… І починаєш розуміти, що Фредерік не байдужий до Кетрін, що його «таке цілком задовольняло» і що саме тому він намагається зневажити, принизити Кетрін у своїх думках — щоб не піддатися захопленню, вберегти себе від майбутніх розчарувань. Людське і людяно розхитує підвалини «кодексу». І ця вібрація, цей підтекст є головне, чим відрізняється Хемінгуей від Камю і від «посмертної маски», що її виліпив Моравіа. Байдужість Мерсо і те, що він зовсім бездумно реагує на «подразники» зовнішнього світу, робить його вбивцею. До того ж убивцею, що впиняє злочин зовсім безпричинно — лише через страшну спеку і нестерпний відблиск сонячного променя на лезі ножа…

А багатий, складний, суперечливий внутрішній світ Фредеріка Генрі обумовлює не лише його болісне і велике, трагічне і людяне кохання до Кетрін Барклі, але і його поведінку на суспільній арені. Остаточно переконавшись у тому, що війна, в якій він брав участь, — злочинна, антинародна, герой Хемінгуея кинув зброю і втік до нейтральної Швейцарії.

Цікаво, що до такого ж самого рішучого кроку. вдався і герой угорського письменника-комуніста Мате Залки. Йдеться про його роман «Добердо» (1937) і центральну постать цього