п’ятдесят, ні, сто тисяч горлянок вивергали це зло, люди вивергали його одне на одного, не дослухаючись одне до одного, нічого про зло не знаючи, однак ладні заглушити, задушити його у пекельному ревищі, в галасі й криках. Оце-то вітання із днем народження! Невже це усвідомлює тільки він сам? Важка, наче камінь, земля, важка, наче олово, вода, а тут — гемонський кратер зла, кратер, що розверз його сам Вулкан, кратер гаму і тарараму край володінь Посейдона. Невже Авґуст не розуміє, що це — не привітання із днем народження, а щось зовсім інше? Гірке почуття жалю піднялося у нього в грудях, жалю й до Октавіана Авґуста, й до оцього людського натовпу — і до владаря, і до підвладних, а вслід за цим почуттям наринуло почуття ще гіркіше, по суті, нестерпне почуття відповідальности, почуття, якого він, по суті, навіть не годен був до глибини збагнути, лишень усвідомлюючи, що ця відповідальність має не багато спільного з тим тягарем, який на свої плечі звалив Авґуст, що це — відповідальність радше його, Публія Верґілія Нерона, зовсім інша відповідальність, адже оце невиразне, невідоме й загадкове зло, що вирує в сутінках, недосяжне будь-якому державному втручанню, непідвладне жодній, хай навіть такій могутній, земній владі, непідвладне, либонь, навіть богам, і ніякі крики натовпу неспроможні заглушити це зло — хіба лиш отой кволий стогін душі, який зветься співом і, передчуваючи зло, все ж таки вже вістує пробудження добра, бо кожна велика пісня передчуває пізнання, веде до пізнання, несе пізнання. Відповідальність співця, його відповідальність за пізнання, яку він покликаний і зобов’язаний нести, йому завжди виявлялася не до снаги, Ох, чому не дано йому вирватись із полону передчуттів і піднестися до істинного знання, від якого тільки й можна сподіватись добра?! Чому доля судила йому повернутися сюди?! Тут не чекає на нього нічого, крім смерти, — смерти і лише смерти! З широко розплющеними від жаху очима він спробував підвестись, одначе знов упав на ложе, упав під тягарем страху, жалю, туги за домівкою, під тягарем відповідальности, безпорадности і безсилля; ні, не зненависть він відчував до натовпу, навіть і не зневагу, навіть не осоругу, адже ніколи в житті він не прагнув вирізнятися із простолюду, а щоб над ним вивищуватись — то й поготів; ні, це було щось інше, нове, щось таке, чого він, хоч би скільки стикався із простолюдом, усвідомлювати ніколи не бажав; а тим часом повсюди, де він бував — і в Неаполі, і в Римі, і в самих Атенах, — для цього нагод траплялося більше, ніж досить; і ось воно зненацька наринуло тут, у Брундизію, це відчуття бездонности тієї безодні зла, перед якою стоїть простолюд, бездонности в усій її незглибимості, відчуття того, як у великому місті люди опускаються, обертаючись на голоту, як людина стає нелюдом, коли спустошується саме буття, коли воно обертається просто на ненатле існування на поверхні, коли уривається все коріння, втрачається зв’язок із джерелом і не лишається нічого, крім небезпечно відірваного від світу, усамітненого існування похмурої, голої зовнішности, що породжує зло, породжує смерть — о, породжує страшну таємницю загибелі. Невже це й було саме те, чого доля хотіла навчити його, повертаючи до розмаїття земного, вкидаючи знов у казан жахливо збуреної поцейбічности? Невже це — помста за колишню його сліпоту? Ніколи він не стикався зі злом юрби так близько; тепер йому довелось це зло бачити, чути, пройматися ним до корінних основ власного існування, бо й сама сліпота — то частина цього зла. І знову, вже вкотре, майданом прокотилося безрадісне тріумфальне ревище самообману, вище знялися смолоскипи, на судні прогриміли команди, на палубу глухо упала кинута з причалу линва, а зло нуртувало, і нуртували страждання, і смерть нуртувала, і нуртувала таємниця, ладна зло породити, нерозгадана, однак неприхована і всюдисуща. Він тихо лежав серед поквапного тупотіння десятків ніг, міцно стискаючи у п’ястуку ручку шкіряної скриньки із манускриптом, щоб її ніхто в нього не вирвав, — стомлений від гармидеру, стомлений від лихоманки й кашлю, стомлений від подорожі, вже наперед стомлений від того, що його ще очікувало; і ввижалось йому, що година ця прибуття може скоро обернутися на годину його скону, й він цього майже бажав, хоч і — а може, і позаяк? — усвідомлював добре, що час його ще не настав; так, він цього майже бажав, хоч і — а може, і позаяк? — розумів, що такий кінець був би на диво непристойний, на диво галасливий; а втім, він ладен був його прийняти і саме через це майже бажав, бо лиш коли змусиш серце своє зазирнути до геєни огненної, коли змусиш його там почути страшне гуготіння, — лиш тоді серце пізнає, що тліє в пекельних глибинах нікчемної душі.
Та хоч і велика була спокуса змиритися зі згасанням чуттів і позбутися так оцього гармидеру, цього ревища, що нуртувало ніби десь під землею і млявими хвилями, немов вулканічна лава, без угаву, без кінця-краю вивергалося на майдан, однак на таку втечу він не мав права, вже годі казати про те, що вона могла навіть призвести до смерти; бо надто пекуче було його прагнення схопити й закарбувати у пам’яті кожнісіньку, навіть найменшу часточку часу, кожнісіньку, навіть найменшу часточку подій, так ніби пам’ять могла зберегти це на віки-вічні попри всі смерті; він чіплявсь за свідомість, чіплявся натужно як той, хто відчуває наближення чогось найважливішого у своєму земному житті і сповнений страху це найважливіше ось-ось проґавити; і свідомість, стримувана від згасання невгасним страхом, таки підкорилася його волі: ніщо не уникало його ока і вуха — ні турботливі жести й порожні втішання юного, гладенькощокого, аж надто розкішно вбраного помічного лікаря, який із наказу Авґуста тепер не відходив від його ложа, ні застиглі, байдужі обличчя рабів, що принесли на судно паланкін, щоб знести його, недужого й немічного, на берег, знести, мов якийсь крам, дорогий і крихкий; він помічав усе, він мусив усе запам’ятати, уваги його не уник ні зацькований, ніби з-за ґрат, погляд їхніх очей, ні похмуро-буркотливий тон голосів, якими ті четверо чоловіків перемовлялися поміж собою, коли брали свою ношу на плечі, ні нестерпно-різкий, лиховісний дух їхніх спітнілих тіл; та завважив і те він, що плаща його забули на ложі, і якийсь хлопчик — чорночубий, кучерявий, на вигляд ще зовсім дитина — хутко підскочив, схопив того плаща й тепер ніс услід за ними. Плащ не такий, звісно, важливий, як скринька із манускриптом
