Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

— Я прибув сюди змагатися, — заявив він під кінець першого тижня. — Де ваш Джім Генфорд?

— Такий видатний чемпіон на тебе й глянути не захоче, — відповів Сем. — «Спершу здобудь собі ім’я!» — ось що він тобі скаже!

— Я можу побити його.

— Але публіка цього не знає. Якби ти його подолав, то одразу став би чемпіоном світу. А хіба можна з одним одного виступу стати чемпіоном?

— Мені можна.

— Та публіка ж цього не знає, Пате! Вона на твій виступ навіть не піде. А гроші нам дає лише глядач, юрба. Тим-то Джім Генфорд і на мить не взичить тобі уваги. Яка йому з цього користь? До того він ще має щотижня три тисячі доларів на сцені мюзік-холу, контракт на півроку. Невже ти гадаєш, він кине все це задля матчу з боксером, що про нього ніхто нічого не чув? Тобі треба спершу себе показати. Почати доведеться з незначних місцевих боксерів, отаких, як Пузач, Колінз, Буйний Келлі, Летючий Голландець. Коли ти їх поб’єш, — отже, піднімешся на перший щабель. Але далі ти вже підеш угору, як повітряна куля.

— Ну то давайте цих трьох на один вечір усіх, — рішуче заявив Пат. — Улаштовуйте це швидше!

Стюбнер зареготався.

— А що? Не вірите, що я їх упораю?

— Та знаю, що впораєш, — запевнив його Стюбнер. — Але це так не робиться. Тобі доведеться перемагати їх одного по одному, а не всіх одразу. Пам’ятай, що я твій менеджер і діло своє добре знаю. Тут треба, щоб поступово, щоб розмірено, — можеш мені повірити. Якщо нам пощастить, років за два станеш чемпіоном і багачем.

Пат важко зітхнув, але потім повеселішав.

— І тоді я зможу все кинути й повернутися додому до старого, — сказав він.

Стюбнер хотів заперечити, але стримався. Хоч яким дивним здавався цей майбутній чемпіон, менеджер був певен, що, заживши слави, він зробиться таким самим, як і всі його попередники. Та й два роки — термін он який, а тим часом треба ще добре попрацювати.

Коли Пат почав тинятися без діла по кімнатах, читаючи нескінченні поезії та романи, що брав у книгозбірні, Стюбнер відіслав його на ранчо по той бік бухти, — під пильний догляд Спайдера Волша. За тиждень Спайдер повідомив Стюбнера, що доглядати хлопця нема потреби. Цілі дні він пропадав у горах, ловив пстругів по струмках та гірських потоках, стріляв перепелиць та зайців, вистежував того самого меткого оленя, що десяток років не давався жодному мисливцеві. Спайдер ледащів та обростав салом, а його підопічний безперервно тренувався.

Як Стюбнер і сподівався, власники боксерських клубів висміяли його «новачка». Та хіба всі ліси не переповнено цими «новачками», що претендують на чемпіонство? Іспитовий матч раундів на чотири, — це ще можна дозволити. Але справжнє змагання?! Стюбнер, одначе, твердо вирішив, що дебют молодого Пата відбудеться у справжньому матчі, і, кінець кінцем, завдяки своєму імені, домігся цього. Після довгої тяганини один з клубів погодився дати Пату Глендонові дебют у п’ятнадцять раундів з Буйним Келлі, на приз у сто доларів. Молоді боксери часто прибирали ймення ветеранів рингу, тим-то нікому й на думку не спало, що новак був сином великого Пата Глендона. Стюбнер мовчав — він приберігав цю сенсацію на майбутнє.

Настав вечір змагання, якого дожидалися цілий місяць. Стюбнер непокоївся не в жарт. Його професійну репутацію було поставлено на карту. Юнак за всяку ціну мусив узяти приза, і Стюбнер остовпів, побачивши, як Пат, просидівши у своєму кутку на рингу яких-небудь п’ять хвилин, раптом зблід, а лице йому покрила хвороблива жовтизна.

— Сміліш, хлопчику, — сказав Стюбнер, ляскаючи його по плечі.— Перший раз завжди страшнувато, а Келлі ще зумисне примушує чекати, щоб супротивник розхвилювався.

— Ні, це зовсім інше, — відповів Пат. — Це дим тютюновий. Я не звик до нього.

Менеджерові одразу полегшало. Хоч би був чоловік дужий, як Самсон, але коли він проймається непевністю, йому не сягнути боксерської слави. А щодо тютюнового диму — юнак згодом звикне до нього, та й годі.

Вихід молодого Пата публіка зустріла мовчанням, але коли під канатом на ринг проліз Буйний Келлі,— його привітали голосними вигуками. Постать Келлі цілком відповідала його йменню. Це був чолов’яга лютий на вигляд, увесь порослий чорним волоссям, з гудзуватими м’язами. Важив він добрих двісті фунтів. Пат з цікавістю подивився на свого супротивника, але той у відповідь злостиво ошкірився. їх відрекомендували публіці, і вони, як то заведено, потиснули один одному руки. Проте рукавиці їхні ледве торкнулися одна одної.

— Стережися, парубче! — Келлі відштовхнув Патову руку й просичав: — Я тебе ковтну, як щеня!

Рух Келлі викликав сміх у залі, і всі голосно й весело намагалися доміркуватися, що сказав Келлі.

Вернувшися в свій куток і дожидаючись гонгу, Пат запитав у Стюбнера:

— Чого це він на мене розлютувався?

— Та він і не думає лютувати, — відповів Стюбнер. — Це він просто залякує. Так завше базікають.

— Але ж який це бокс! — здивувався Пат, і Стюбнер,

позирнувши на нього, зауважив, що очі йому були такі самі спокійні й сині, як і завжди.

— Будь обережний, — попередив Стюбнер, коли прозвучав гонг до першого раунду, і Пат схопився на ноги. — Він може накинутись як людожер.

І справді, Келлі рвонувся до Пата з дикою люттю, ніби ладний його проглинути. Пат невимушено й спокійно ступив кілька кроків, розрахував відстань і тицьнув правицею у щелепи супротивникові. Тоді зупинився і уважно подививсь на Келлі. Змагання було закінчено. Келлі впав долі, мов поранений бик, і лежав непорушно, поки суддя, нахилившись над ним, відлічував належні десять секунд. Коли секунданти підійшли підвести Келлі, Пат їх випередив. Він узяв величезне непорушне тіло, відніс його в куток і передав секундантам.

Півхвилини опісля Келлі підвів голову й закліпав очима. Він безглуздо оглянувся навкруги і хрипким голосом промовив до одного з секундантів:

— Що трапилося? Стеля обвалилася, чи що?

IV

Хоч усі гадали, що Глендонові в першій його перемозі пощастило цілком випадково, але Стюбнер усе-таки добився йому другого матчу, тепер з Руфом Мейсоном. Матч відбувся за три тижні в приміщенні Сієрра-клубу. Публіка навіть не встигла помітити, що, власне, сталося. Руф Мейсон був боксер важкої ваги, відомий на всю округу своєю вмілістю і спритом.

Коли прозвучав перший гонг, боксери зустрілися на середині рингу. Жоден з них не кинувся на супротивника. Зігнувши руки в ліктях і майже торкаючись рукавицями, вони ніби обмацували один одного. Так тривало секунд з п’ять. А тоді несподівано сталося те, що хіба один із