Читати книгу - "Рими"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Маю дещо того, що є гідним шаноби,
Та цього… не змогла ти відчути в мені!
XXXVI
Якби ми в книзі сповна записали
Наших образ химери,
А потім стерли б їх у наших душах,
Як стерли б на папері,
То, позаяк твоя любов лишила
В мені глибокі рани,
Якби лише одну із них ти стерла,
Я стер би всі, кохана!
XXXVII
Першим із нас я помру; таємнича
Криця нутро непокоїть,
Ти заподіяла рану смертельну
Власною, люба, рукою.
Першим із нас я помру; і настирний
Дух невідступно і вперто
Буде чекати тебе коло брами
Непогамовної смерті.
Линуть години, з годинами — днини,
Дні проминуть із роками;
Зрештою, й ти, зупинившись, почуєш:
Хто це стоїть коло брами?
Коли земля твої рештки з виною
Прийме задля зберігання,
Хвилі смертельні тебе ополощуть,
Наче вода у Йордані;
Там, де життя, що оскаржує долю,
Врешті, тріпочучи, гине,
Схоже на хвилю, що на узбережжі
Тихо сконає без плину;
Там, де могила зімкне неминуче
Вічності темні лещата…
Ми всі слова, що таїлися мовчки,
Зможемо, врешті, сказати!
XXXVIII
Зітхання — це подув, вітер, і вітер його відносить,
А сльози течуть у море — вода до води.
Скажи таке мені, жінко: якщо кохання зникає,
Чи відомо тобі, куди?
XXXIX
Я знаю, що зверхня вона й непостійна,
Тож нащо казати слова невеселі?
У неї в душі — почуття? О ні, скорше
Заб'є джерело із неплідної скелі.
Я знаю, що серце у неї — зміїне,
Чекати від нього любові намарно;
Вона — непорушна, бездушна статуя…
Але ж яка гарна!
XL
Сплітаючи наші руки,
Дивились ми очі в очі,
Вона мені на рамено
Голівку клала охоче,
І скільки разів — Бог знає —
Ходили ми тихим кроком
Із нею отам, де в’язи
Здіймали крони високо,
Й від них до її оселі
Тяглися тіні у змроку!
А вчора… лиш рік єдиний
Пролинув, неначе подув:
Навдивовижу ґраційно,
Напрочуд холоднокровно
Вона мені відказала,
Коли нас друг познайомив:
— Здається мені, що десь я
Вже бачила вас. — Ай, подив!
Про це не дізнались дурні —
Відвідувачі салонів,
Що виплітають інтриґи
Із вигадок та обмови,
І через це загубили
Одну з цікавих історій!
Якої смачної страви
Не з’їли вони у колі
За віялом золотистим,
Де всяких пір’їн доволі!
Спокійний і чистий місяць,
Високих в'язів листов'я
І стіни її оселі,
І ґанку знайомі сходи!
Мовчіть, про цю таємницю
Ніхто не почує й слова!
Мовчіть, і я присягаюсь
Забути про всі розмови.
Її ж лице… Жодна маска
Не гідна такого схову!
XLI
Ти — гураґан, а я — висока вежа,
Яка тобі утворює заслін.
Мусиш розбитись чи мене звалити!..
Вихід — один!
Ти — океан, а я — урвиста скеля,
Що хитавицю стереже глибин.
Мусиш розпастись чи мене зітнути!..
Вихід — один!
Вродлива ти, я — гордий; ти змагаєш,
А я готую ворогам загин.
Вузька стежина, зудар — неминучий…
Вихід-один!
XLII
Коли мені розповіли, відчув я
Холод ножа, що тіло розрива;
Зіпершись на стіну, я втратив тяму,
Й запаморочилася голова.
На дух мій впала темрява; від люті
Душа зробилась наче нежива…
Тоді я зрозумів того, хто плаче,
І зрозумів того, хто убива!
Промчала хмара болю… і в зажурі
Я ледь пробелькотів якісь слова…
Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний…
За милість я подякував!.. Овва.
XLIII
На край свого неприбраного ліжка
Я сів, свічу відсунувши сяйну;
Німий, хмурний, і погляд непорушний
Втопив я у стіну.
Скільки минуло часу? Я не знаю:
Коли мене пустив п’янливий біль,
На світ благословилося, і сонце
Сміялося зусіль.
Не відаю, про що в жахні години
Я міркував і що тоді було;
Пригадую лише прокльони, сльози
І як нараз постаріло чоло.
XLIV
Неначе відкриту книжку
В зіницях бачу жіночих.
Навіщо твій сміх оманний,
Якщо кажуть правду очі?
Заплач! Почуття малого
Свого не цурайсь, одначе.
Заплач! Нас ніхто не видить.
Глянь: я чоловік… — і плачу!
XLV
Всередині непевного склепіння,
Де час позначив камінь багрецем,
Ґотичний герб зобразив будівничий
Упевненим різцем.
До гребеня гранітного шолома
Тягнувся плющ, і вився навманці,
І кидав тінь на щит, де було серце,
Затиснуте в руці.
Уздрівши це, на тихому майдані
Спинились ми нараз.
«Ось вірний знак, — промовила до мене, —
Що шал мій не загас».
Ай! Правду щиру мовила напевне,
Зізналася сама,
Що серце в неї у руці… десь-інде…
У грудях — ні, нема.
XLVI
У сутінках поранила таємно
Мене цілунком — зради був то знак.
Мою руками шию охопила,
А ззаду в серце увійшов тесак.
Чому ж вона — усміхнена, щаслива —
Продовжує прогулянку свою?
Тому що не струмує кров із рани…
Бо я, вже мертвий, на ногах стою!
XLVII
У прірвах неба і землі бездонних
Був я, і ті глибини
Побачив до кінця на власні очі
Та розумом неспинним.
Коли ж дістався до безодні серця
І зазирнув видюще,
Злякалися мої душа та очі:
Така була глибока і чорнюща!
XLVIII
Так, наче крицю з рани витягають,
Я вирвав із мого єства любов,
Хоча мені здалося: в такий спосіб
Я і життя зборов.
У капищі — кутку душі моєї
Свого божка я скинув з олтаря,
І світло віри, що у ній палало,
Загасло в порожнечі, мов зоря.
Але, щоби мою здолати звагу,
Навідує те видиво мене…
Коли ж я зможу сном таким заснути,
Який всі інші прожене?!
XLIX
Подеколи стрічаюся я з нею —
Випадком, не для втіх;
Вона, йдучи, сміється, я питаю:
— Звідкіль у тебе сміх?
А потім я всміхаюся до неї —
То біль мій так сія,
Й гадаю: — Чи не так вона радіє,
Як і радію я?!
L
Наче дикун — він грубою рукою
Теше боввана, щоби з темноти
Молитися до нього на колінах, —
Вчинили я і ти.
Із вигадки смішної наших мізків
Відливши
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рими», після закриття браузера.