Читати книгу - "Вогнегривий коник"

— Хто це такий твердий? Ти мені боки обдавив, аж болять.

— Я Сухар, — відповідає сусід. — Я твій рідний брат. Ми з одного борошна, з одного тіста, з одної паляниці.

Хліб і питає:

— А чого ж ти такий твердий?

Сухар розповів, як його відрізали від хлібини й засушили.

— Навіщо ж тебе засушили, — дивується Хліб.

— Щоб я завжди залишався вірним другом людини. Хоч я й твердий, але ніколи не підведу. Ти можеш зацвісти, а я завжди добрий.

Хліб дивився на Сухаря з повагою.

Пшеничний Жайворонок

Мама викотила п’ять великих паляниць. Залишилося трошки тіста — зліпила вона Пшеничного Жайворонка. От посадила в піч паляниці, а поруч із ними й Жайворонка.

Дрімають паляниці у теплій печі, позіхають уві сні. Чують, хтось пищить. Дивляться — Пшеничний Жайворонок поруч із ними.

— Хто ти?

— Пшеничний Жайворонок. Жду не діждуся, коли Олина мама витягне з печі й посадить на вікно. От я й полечу.

Здивувалися паляниці. Хочеться їм побачити, як Жайворонок летітиме.

Витягла мати хліб із печі. Поставила на вікно: дивіться, люди. А поруч і Жайворонка посадила.

Сидить Жайворонок, мовчить.

— Чого ж ти не летиш, Жайворонку? — питають паляниці. — Вікно ж відчинене.

— Ніколи я не полечу, — сумно відповідає Жайворонок. — Все в мене є — і крильцята, й кігтики, й очиці пильні. А от пісні немає. А без пісні — який я Жайворонок!

Справді, пісні в печі не спечеш.

Пролісок і жайворонок

Під м’якою листяною ковдрою в теплій землі зимувала солодка цибулинка. Довгу зиму вона дрімала й усе прислухалася: чи не співає жайворонок? Бо як задзвенить той пташок у блакитному небі, тоді й цибулинка прокидається.

І чує ось цибулинка через листяну ковдру: ллється із неба жайворонків спів. Розкрилася в солодкій цибулинці маленька брунька. Показався з землі зелений пагінець, розгорнув листочки, піднявся. Зазеленіли стрілочки й потяглися вгору, вгору. А між зеленими стрілочками зацвіли китички пролісків. Такі ж блакитні, як небо. Дивляться проліски блакитними очима в небо. Слухають жайворонків спів. А в лісі ще й листя на деревах немає. Ліс прозорий, світлий — немовби розлилася між деревами блакить. Горою — від неба, а знизу — від пролісків.

Перестелимо постіль дідусеві

У п’ятирічного Юрка — батько, мати й дідусь Микола.

Уранці батько йде на роботу, а дідусь вирушає в свою ранкову прогулянку.

Мама каже Юркові:

— Ходімо, Юрку, перестелимо постіль дідусеві.

Юркові дуже, ой як дуже подобається ця робота: дідусеві м’яко буде лежати в постелі й він усміхатиметься уві сні.

Вони з матір’ю знімають із дідусевого ліжка пухову подушку, вибивають її серед двору й знову кладуть на місце.

Одного разу Юрко з татком їздив на далекий острів серед Дніпра. Поїхали вони на світанку, цілий день мандрували тим островом, а повернулися додому аж увечері.

Повечеряли, лягли спати. Серед ночі мати чує: підвівся Юрко з постелі, сів на ліжку й хлипає.

— Що з тобою, синку? — занепокоїлась мати.

— Дідусеві постіль сьогодні і не перестилали?..

— Ні… Так це ж один день… Нічого не станеться, — запевняла мати.

— Але ж дідусеві твердо спати… Ви ж самі казали, що в нього кісточки старі і на фронті він поранений…

Ледве заспокоїла мати Юрка.

Наступного дня перестелили дідусеву постіль двічі — вранці і ввечері.

Жайворонок і Сонце

У полі лежала сіра грудочка землі, присипана снігом. Пригріло Сонечко. Розтанув сніг. Пропливла над полем хмарка, розсипалась дощем. Упала на сіру грудочку землі гаряча краплина води, в якій відбилося Сонечко. Перетворилася грудочка землі на сіру пташку — Жайворонка.

Злетів Жайворонок у небо. Попробував співати, а пісня вийшла поганенька. Полетів він до Сонця й просить:

— Сонечко, золотеє Сонечко, навчи мене гарної пісні.

— Бери цей золотий клубочок і тягни до землі, — каже Сонечко.

Узяв Жайворонок золотий клубочок і полетів до землі. Потяглася за ним тонка-тонесенька золота ниточка. Зазвучала чудова пісня.

З того часу рано-ранесенько Жайворонок підлітає до Сонечка, і воно дає йому клубочок золота. Тягне золотую ниточку Жайворонок над полями — і чують люди чарівну пісню. Співає блакитне небо, співає золота пшениця, співає цілий світ. Як гарно!

Бабуся і Петрик

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого внука до лісу.

Петрик був ледаченький хлопчик. Бабуся дала йому нести вузлик із їжею та водою. А Петрикові вузлик здався дуже важким. Бабуся взяла його й понесла сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшли ось до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик тихенько підвівся й заглядає в кущ. А там — велике волосяне гніздо.

Пташка живо кудись літала, швидко верталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.

Петрик дивувався, аж перехоплювало йому дух.

— Бабусю, — пошепки питає він, — невже вона ото по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

— Атож, по волосинці, — каже бабуся. — Така ото працьовита пташка.

Петрик задумався. А згодом мовить:

— Баоусю, я ваше пальто з лісу нестиму…

Матері ніколи…

До Толі, повільного, незворушного хлопчика, прийшов сьогодні гість — однокласник Сашко.

Толя дав йому книгу з малюнками, посадив на дивані, а сам пішов до буфета. Він знав, що там на нього чекає щоденна порція ласощів — баночка морозива.

Толя відчинив буфет, узяв баночку, ложечку й сів уминати. Коли він їсть морозиво, то забуває про все. Забув і про те, що на дивані сидить гість.

Коли вже доїдав, глянув на Сашка. Таким Толя ніколи ще його не бачив. Дивний якийсь він став. Немовби йому за щось дуже-дуже соромно.

Толя поставив баночку на стіл, підійшов до Сашка й питає:

— Що з тобою?

— Нічого. Мені треба додому, — тихо мовив Сашко, встав і вийшов із кімнати.

Толя ще більше здивувався. Він не міг збагнути, що трапилось.

— Мамо, чого Сашко пішов додому? — питається Толя у матері, що поралась на кухні.

— Ніколи мені дивитися не тільки за Сашком, а й за тобою.

Дуб під вікном

Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату й посадив дуба під вікном.

Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.

І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.

— Зрубайте дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.

— Завтра вранці почнемо… — відповів дідусь.

Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків,