Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

давала можливості російським військам пробитися по долинах річок до Тухлі й Славська. З того дня бої на цьому відтинку майже не припинялись. Учасник тих звитяг 18-літній командир сотні львів’янин О. Яримович, який загинув у липні 1917 р. під Конюхами, залишив нащадкам спогади. Ось як він описує ці події: «Вночі з 7 на 8-го квітня зійшли москалі з Погару (сусідня гора. – Авт.), перейшли місток на р. Головчанці, підсунулися яром до половини північного спаду Маківки під стрілецьке становище і ранили кількох стрільців ручними гранатами. Ніч була темна, без місяця. Пішла стрілянина на цілій лінії Маківки, тріскали світляні ракети. Москалі відступили. Рано було видно сліди ворога і погублені шапки. Цілий напад москалів звернений був на відтинок, обсажений стрільцями, тому стрільці дістали того дня від бригадира Вітошинського похвалу за оборону Маківки. Сотня Дудинського стояла, під проводом хорунжих Свидерського, Никорака і Ковалика, сотню Московського провадив чотар Сушко, в сотні Семенюка провадили під той час чоти чотар Чмола, я і хорунжа Степанівна»[20].

У ті дні на Південно-Західний фронт прибув разом із кінооператорами російський самодержець Микола II. Зі Львова він приїхав до штабу 8-ї армії генерала О. Брусилова у Самбір, потім побував у Хирові та недавно зайнятому Перемишлі. Командувачу фронтом генералу М. Іванову, мабуть, дуже хотілося порадувати імператора «побідною» реляцією з Карпатського фронту. Отож, підтягнувши важку артилерію, він кинув у наступ на Маківку кавалерійську дивізію генерала О. Каледіна (майбутнього отамана Донського козацтва, керівника антирадянських заколотів 1918 р.) та піхотні частини. Найбільшої напруги бої досягли 1 травня. «Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали ручні гранати – здавалося, гора рухається, дихає пеклом. Так минала година за годиною. Це був третій пам’ятний день московського наступу на Маківку, – писав Д. Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не головний удар. – Змагалося дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам»[21].

Запеклий кривавий бій тривав весь день. Та втримати позиції січовикам не вдалося. Частково із-за відступу сусідніх австрійських частин. У ніч на 2 травня на схили Маківки прибув резерв – курінь Г. Коссака. Його сотні з ходу пішли на штурм вершини гори. Двічі вона переходила з рук в руки. «Щойно за третім разом московські полки покинули під напором стрілецької сили й завзяття добутий верх та пішли в ростіч, – згадував стрілецький історик і учасник бою Б. Гнатевич. – На побоєвищі залишилися гори трупів, від смерти врятувалися лише ті, що попали в полон»[22].

З травня всі підрозділи січовиків виведені у другий ешелон. А вже наступного дня росіяни вщент розгромили австрійську 129-ту бригаду і захопили Маківку. При цьому потрапили у полон понад тисячу цісарських солдат і офіцерів. Своєрідною помстою був раптовий контрудар куреня отамана Г. Коссака під Пліткою, у ході якого захоплено до тисячі полонених. У битві на Маківці загинули 42 січовики, 76 зазнали поранень і 35 потрапили до полону. Полеглих поховали на південних схилах гори. Серед них були уродженці Коломийщини І. Ганущак, Ю. Григорщук, І. Грицюк, Ю. Пітиляк; із Косівщини – М. Білячук, П. Данищук, В. Зитенюк, брати Михайло і Дмитро Мицканюки, В. Палійчук, І. Ребеньчук, Ф. Ткачук; Ф. Карпин із Звенигорода, О. Матковський із Турки, Ф. Пик із Самбора та інші[23]. У незалежній Україні цей стрілецький цвинтар поновлено, встановлено пам’ятний знак.

Українська громадськість краю високо оцінювала мужність галицького стрілецтва у тій карпатській битві. «Маківка – це перший визначний етап на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності, до чину, – зазначала львівська газета „Діло“ 2 травня 1915 р. – Битва на Маківці – це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, стати ковалями й творцями своєї будучини».

В період з 19 квітня до 10 червня 1915 р. німецько-австрійські війська здійснили так звану Горлицьку операцію, у ході якої вісім армій під загальним командуванням генерала А. Макензена прорвали оборону російських військ і рішучим наступом на Перемишль – Львів змусили противника майже цілком залишити Галичину. У цій операції легіон УСС наступав у складі 2-го австрійського корпусу, не зустрічаючи опору з боку росіян. Лише 29 травня біля села Лисовичі за Болеховом російські частини завдали сильного контрудару 130-й австрійській бригаді й вийшли на сотні куреня Г. Коссака. Під страшний удар потрапили новобранці сотні чотаря І. Цяпки, які щойно прибули на фронт (було втрачено вбитими, пораненими і полоненими 180 стрільців). На іншій ділянці росіяни полонили пораненого сотника О. Букшованого. 24-річний командир, виходець із верховинського села Жаб’є, зарекомендував себе сміливим добрим старшиною, заслужив любов і повагу стрільців, які за ним довго сумували[24].

Та вибила хвиля кервавої плати,

Здрігнулися гори і бори,

Схитнулися сильні ворожії рати —

І впали московські запори.

Загриміли кріси, здрігнулися гори,

Кров плила широко, як море…

А військо Січове – Стрілецькії Чети,

На Галич ішли на багнети!..

Так писав про червневий наступ 1915 р. поручник легіону УСС, член його Пресової кватири (1915–1917), письменник, автор текстів і мелодій багатьох стрілецьких пісень, уродженець Зборівщини Р. Купчинський[25].

27 червня 1915 р. синьо-жовтий прапор замаяв над княжою столицею Галицько-Волинської держави – Галичем[26]. «Було нас чотири сотні під командою курінного Дідушка. Першою ввійшла в Галич сотня Левицького, а за нею інші. Сотник Д. Вітовський обняв команду над містом у ратуші. Незадовго злетіла стрімголов з ратуша російська хоругва, а на її місці замаяла гордо наша. Між нами і москалями розпочалися малі перепалки, що другого дня розвинулися у велику й кроваву битву…» Цього фронтового листа чотаря І. Балюка від 5 липня 1915 р. надрукував віденський «Вістник СВУ» (№ 21–22). То була остання кореспонденція талановитого поета й автора нарисів. 27 липня 20-літній юнак із с. Трибухівці Бучацького повіту загинув у бою.

Під сильним вогнем противника галицькі стрільці по палаючих мостах форсували Дністер і продовжували переслідувати відступаючі частини брусиловської армії. 2 липня пощастило Д. Вітовському зі своєю сотнею визволити рідне с. Медуху під Галичем. На честь славного земляка селяни побудували тріумфальну арку, квітами зустрічали січовиків. Продовжуючи наступ, курені легіону вийшли на річку Золота Липа, де зустріли шалений опір противника, який встиг закріпитися на лівому березі. Спроби з ходу форсувати річку не вдалися. Мало того, січовики, особливо підрозділи чотарів Цяпки, Гаврилка і Балюка, зазнали серйозних втрат, а хорунжа О. Степанівна із групою своїх стрільців була оточена і