Читати книгу - "Мáліна"

і жартувала, як і всі інші, коли звучала комічна й ница історія про стосунки Маліни з пані Йордан. Сьогодні я знаю, що Маліна з пані Йордан ніколи нічого «не мав», як це тут називають, що й Мартін Раннер не мав із нею жодних таємних зустрічей на Кобенцлі, вона ж бо його сестра, та головне, що Маліну неможливо собі уявити в стосунках з жінками іншими. Можливо, Маліна знав жінок і до мене, він знає чимало людей, отже й жінок, але це не має жодного значення відтоді, як живемо ми разом; щось подібне мені не спадає на думку, бо всі підозри мої та тривоги, пов’язані з Маліною, розвіялись перед його здивуванням. Окрім того, молода пані Йордан не була ніколи тією жінкою, про яку довго ходили плітки, ніби їй належить відомий вислів «Я займаюся політикою потойбічності». Сказала вона це в момент, коли асистент її чоловіка зненацька застав її на колінах за шуруванням підлоги, і вона дала йому зрозуміти своє презирство до власного чоловіка. Усе це було інакше, це зовсім інша історія, це може бути колись спростоване. Із постатей, витворених обмовою, з’являться постаті справжні, розкріпачені та величні, такі, яким нині для мене став Маліна, він більше не витвір пересудів, а сидить обіч мене невимушено або поряд зі мною йде містом. Для інших уточнень час іще не настав; це буде згодом. Не сьогодні.

Я питаю себе відтоді, як між нами усе так склалося, як же воно насправді, що ми одне для одного важимо, я і Маліна, коли ми такі несхожі, настільки різні, і це — не питання статі або характеру, стійкості його екзистенції та хисткості в мене. Маліна, звісно, не провадив ніколи життя конвульсивного, як я це робила, він ніколи не марнував часу на всілякі дурниці, на пусті телефонні розмови, ніколи не боявся невідомо чого, ніколи не потрапляв у халепу, і поготів не простоював перед дзеркалом по півгодини, не витріщався на себе, щоб потім мчати кудись, завжди запізнюючись, бурмочучи вибачення, ніяковіючи при запитаннях та відповідях. Мені здається, що й сьогодні ми маємо мало спільного, один терпить іншого, подивляє йому, але мій подив — допитливий (чи може Маліна взагалі дивуватися? я вірю в це щораз менше), а неспокійно мені від того, що моя присутність ніколи його не бентежить, бо він сприймає її, коли цього хоче, і не сприймає, коли немає чого сказати, так, ніби ми постійно не ходимо один перед одним в квартирі, ніби в усіх повсякденних діях один одного не помічаємо і не чуємо. Мені здається тоді, його спокій випливає і того, що моє Я для нього надто мізерне і надто знайоме, так, ніби він викинув мене із себе, непотріб, зайву людську істоту, так, ніби я походжу тільки з його ребра й була йому завжди непотрібна, хоч водночас я для нього — якась невідворотна темна історія, яка супроводжує його власну історію, хоче її доповнити, яку він, однак, відділяє та відмежовує від своєї ясної історії. Ось чому я повинна щось із ним з’ясувати, найперше я мушу й можу саму себе перед ним з’ясувати. Він не має нічого з’ясовувати, ні, він ні. Роблю порядки в передпокої, хочу бути поблизу дверей, бо він зараз прийде, ключ повертається в дверях, я відступаю на кілька кроків, щоб він не спіткнувся об мене, він замикає двері на ключ, і ми в один голос привітно мовимо: добрий вечір. Я іду із ним коридором і ще щось кажу:

Я мушу це розповісти. Розповідатиму. Нічого вже не завадить моєму споминові.

Так, каже Маліна без здивування. Іду до вітальні, а він далі, до кінця коридору, бо його кімната — остання.

Я мушу і буду, промовляю до себе вголос, бо якщо Маліна не питає і не хоче більше нічого знати, отже, так має бути. Можу бути спокійна.

Якщо, однак, спомин мій мав би осягнути тільки звичайні спогади, те, що відійшло у минуле, стало прожитим, відкинутим, то мені ще далеко, дуже далеко до потаємного спомину, якому вже більше нічого не зможе завадити.

Та й що могло б мені перешкодити, якщо, скажімо, мова йтиме про місто, в якому я народилася, без конечності розуміння того, чому саме там, а не деінде, однак чи маю я це пригадувати? Туристичне агентство дає лише основну інформацію, але те, те інше не входить у його компетентність. Я теж не завжди компетентна, хоч мала дізнатися ще в тамтешній школі, де поєдналися «чоловіча відвага й жіноча вірність»[34], та де, як мовиться в нашому гімні, виблискує «крижане верхогір’я Ґлокнера[35]». Найвизначніший син нашого міста, Томас Кошат[36], присутність якого засвідчує вулиця Томаса Кошата, написав музику до відомої пісні: «Забутий, забутий, забутий я тут»; у школі імені Бісмарка я мусила ще раз вчити таблицю множення, яку перед тим вже знала; на заняття з релігії я ходила до школи бенедиктинів, хоча потім і не була конфірмована; завжди пополудні, разом із дівчинкою з іншого класу, бо решта, католики, мали заняття з релігії зранку, і тому в цей час я завжди була вільна; молодий вікарій, ходили чутки, нібито мав прострілену голову, старий декан був суворим, вусатим та вважав запитання за вияв ознак інфантильності. Брама гімназії урсулінок зачинена вже на ключ, я намагалась даремно ще раз до неї ввійти. Може, я й не отримала в кафе Музіль шматка торта після вступного іспиту, хоча дуже хотіла отримати, і бачу себе, як їм його малою виделкою. Може, отримала я той торт на кілька років пізніше. На початку алеї вздовж берега Вьортерзеє[37], недалеко від пристані для пароплавів, мене вперше поцілував чоловік, проте я не бачу більше обличчя, яке схиляється наді мною, та й ім’я того незнайомця зникло вже в мулі озера, я пам'ятаю лиш щось про продуктові картки, які віддала чужинцеві, проте він більше не повернувся наступного дня на пристань, бо його запросила найвродливіша в місті жінка, яка у великому капелюсі походжала по Вінерґассе[38] й насправді звалася Ванда; одного разу я йшла за нею аж до Вааґплац[39], не маючи ні капелюха, ані парфумів, тим паче тієї ходи, яка притаманна тридцятип’ятилітній жінці. Незнайомий, можливо, був утікач, або ж хотів поміняти картки на сигарети, щоб курити їх з тією високою жінкою надзвичайної вроди, однак тоді, як це справді сталося, мені було дев’ятнадцять, а не всього лиш