Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"

упорядкованих звуків, і водночас стежив з палаючими очима за рухами виконавців, що так порізному поводилися зі своїми інструментами. Найбільше мене вражали скрипалі. І вдома, точніше в готелі, я розважав своїх тим, що за допомогою двох палиць — довшої й коротшої — намагався якомога подібніше відтворити рухи першої скрипки: хисткі порухи лівої руки, що примушують інструмент видавати скорботні звуки, м'який перехід, стрімка швидкість пальців у віртуозних пасажах і каденціях, точний і спритний прогин правого зап'ястя, що веде смичок, само заглиблення, напружено-вдумливий вираз обличчя, щока притиснута до деки, — все це я робив з такою досконалістю, що мої домашні, та передовсім батько, аж заходились од сміху. І ось одного разу, перебуваючи у чудовому гуморі, викликаному благотворним упливом вина, батько раптом відкликає на бік довговолосого і майже безголосого капельмейстера і домовляється з ним розіграти маленьку комедію. Задешево купується невелика скрипка, смичок ретельно змазується вазеліном. Як правило, на мій зовнішній вигляд ніхто особливої уваги не звертав, але тепер мені купують матроський костюм із золоченими ґудзиками, шовкові панчохи й дзеркально блискучі лаковані туфлі. Одного разу в неділю, у пообідній час, коли курортна публіка вирушала на променад, я стояв у всіх своїх обновках поруч із маленьким капельмейстером біля рампи нашого храму музики і разом з оркестром виконував угорський танець, точніше, своєю скрипкою та навазеліненим смичком виробляв точнісінько те ж саме, що раніше дома демонстрував з двома палицями. Й треба сказати, успіх у мене був нечуваний.

Публіка — обрана і та, що простіше, — валом валила зусібіч і юрмилась коло павільйону. Всі дивилися на вундеркінда. Самозабутній вираз та блідість мого напруженого обличчя, кучеряве пасмо, яке раз по раз спадало мені на очі, дитячі руки, що визирали із синіх рукавів, трохи зашироких у плечах та звужених до зап'ястя, — одне слово, вся моя зворушлива і незвичайна маленька постать розчулювала серця. Коли я закінчив, широким і енергійним жестом зараз заторкнувши всі струни, бурхлива овація з високими й грубими вигуками «браво» потрясла курортний павільйон. Мене підхоплюють, стягують на землю — маленький капельмейстер уже встиг приховати мою скрипку і смичок. На мене дощем сипляться похвали, ласки, пестливі слова. Аристократичні пані й панове гладять мене по голові, поплескують по щоці, по плечах, називають мене чортеням та янголятком. Російська княгиня, стара з товстими сивими буклями, з бузковою хусткою із шовку на плечах, простягає унизані каблучками руки, притискає мою голову й цілує мене в спітніле чоло. Потім вона судомно відстібає сяючу діамантову брошку у формі ліри, не перестаючи щось бурмотіти по-французькому, пришпилює її до моєї курточки. Підходять мої батьки, батько відрекомендувався й поспішає виправдати недосконалість гри моїм ще зовсім дитячим віком. Мене тягнуть у кондитерську. За трьома столиками навперебій пригощають шоколадом і загодовують тістечками. Маленькі аристократи, гарні, заможні діти графа Зібенклінґена, на яких я частенько позирав з тугою, отримуючи у відповідь лише здивовані, холодні погляди, тепер чемно просять мене зіграти з ними партію в крокет, і поки наші батьки разом п'ють каву, я, розпашілий, сп'янілий від щастя, і з діамантовою шпилькою на грудях, йду з ними на крокетний майданчик. То був один з найкращих днів мого життя, якщо не найкращий. Багато голосів лунало за те, аби я виступив ще раз, з таким проханням звернулася навіть до батька дирекція курорту. Але батько відповів, що дав свою згоду лише одного разу, взагалі ж публічні виступи не відповідають його суспільному становищу. До того ж і наше перебування в Ланґеншвальбаху добігало кінця…

Розділ четвертий

Тепер я хочу розповісти про свого хрещеного Шіммельпрістера, що був, безперечно, людиною неабиякою. Почну із зовнішности. Постава в нього була приземкувата; волосся, рано посивіле й поріділе, що було розділене проділом над самим вухом, він зачісував на один бік. Його голене обличчя з підібраними губами і гачкуватим носом, на якому сиділи величезні круглі окуляри в целулоїдній оправі, привертало до себе увагу дивовижним за величиною безбровим чолом, що свідчило про гострий та проникливий розум; хрещений, наприклад, давав таке іпохондричне тлумачення свого імени.

- Природа, — говорив він, — це гниття і цвіль, і я призначений бути її пастирем, звідси й моє ім'я Шіммельпрістер. А от чому я зовусь Феліксом, то це вже одному Богові відомо. Він був родом з Кельна, де його приймали в найкращих домах, там він навіть відігравав видатну суспільну роль, оскільки був незмінним розпорядником карнавалів. Через певні обставини чи якісь події — для нас це залишилось нез’ясованим — йому довелося забратися звідти, тож він перекочував у наше містечко і незабаром, ще задовго до мого народження, став другом нашого дому. Хрещений був завсідником усіх наших вечорів і мав велику повагу товариства, що збиралося в нас. Панії верещали і закривали обличчя руками, коли він, стиснувши губи, уважно і водночас байдуже, ніби штудіюючи якийсь неживий предмет, вдивлявся у їхні очі крізь свої совині окуляри. — Ох уже цей художник! — кричали вони. — Як дивиться! Таки бачить наскрізь, до самого серця. Змилуйтеся, професоре, не лякайте нас! І хоча всі ним захоплювалися, сам він не дуже високо поціновував власне покликання й часто висловлював доволі сумнівні судження про природу художника. — Фідій, — говорив він, — був людиною неабиякого таланту, про що свідчить хоча б те, що його звинуватили в крадіжці і кинули в афінську в'язницю; він привласнив золото і слонову кістку, які йому дали в розпорядження для статуї Афіни. Перікл, що відкрив його талант, влаштував йому втечу з в'язниці (чим цей уславлений поціновувач довів, що розбирається не лише в мистецтві, а що набагато важливіше, і в митцях), і Фідій вирушив до Олімпії. Там йому доручили створити із золота і слонової кістки великого Зевса. Що ж він зробив? Знову прокрався. І помер у в'язниці Олімпії. Прикметний випадок. Але такі люди. Вони із захопленням приймають талант, який уже сам по собі дивина, але не можуть прийняти дивацтв, пов'язаних з ним, і пов’язаних, можливо, навіть нерозривно, ба більше, не тільки не хочуть, але навідріз відмовляються навіть розумі ти їх.

Так казав мій хрещений. Я дослівно відтворив його оповідь, бо він часто повторював її й завжди в тих самих виразах.

Ми, як уже було сказано, жили з ним у добрі й злагоді; маю сказати, він дуже мене вподобав, і з роками я все частіше служив йому як натурник; мені це приносило велике задоволення, тим більше, що він щоразу рядив мене