read-books.club » Сучасна проза » Чорна дошка 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорна дошка"

150
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чорна дошка" автора Наталія Юріївна Доляк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 110
Перейти на сторінку:
дід, ставши поперед неї та заслонивши її спиною, суворо та стримано пробасив:

— Тікай! Хутчіш!

Він підштовхнув дівча. Ліда рвонула з усіх ніг. Відбігши на кілька кроків, озирнулась та побачила, як її дідусь жилавою сильною рукою вже гнув бика за кривий ріг, а той гнівно зиркав з-під свого масивного лоба, водив булькатими очиськами й скородив передньою ногою землю. Дівчинка побігла далі й, спинившись аж на вигоні, розвернулась. Серденько калатало від страху, але страх той за хвильку куди й подівся. Мала уздріла посеред зеленого трав’яного килима двійко мирних силуетів — людини й тварини, які повільно рухались полем до стада корів, — дід вів на прив’язі втихомиреного бика, а той плентався за ним, як школяр, що завинив: із опущеною додолу важкою головою.

Дід Олесь ніколи нікого не бив, ніколи нікого не лаяв, але дивився так, що міг спопелити… або відродити. Стільки усього було намішано в його вицвілих світлих очах, які ховались під густими сивими бровами і вже звідти палили пекучим вогнем любові чи ненависті.

Дідовим хобі було читання газет. Отож, сини — Юрко, Андрій та Петро — щораз, приїжджаючи погостювати до рідної домівки, привозили силу-силенну газет: «Правду», «Труд», «Робітничу газету», «Літературну газету», «Сільські вісті» та «Вінницьку правду». Розгортаючи на дві витягнені руки шелесткі аркуші та вкладаючись у них поглядом, дід раз по раз глибоко та розпачливо зітхав, пхикав, хитав приречено головою, а час від часу відкидав од себе ту газету й по столі грюкав міцно складеною в кулак п’ятірнею. А іноді так реготав від прочитаного, аж здригались стіни. Хтось із синів підхоплював газету, шукав у ній гуморесок чи фейлетонів, але не знаходив. Дід сміявся не з рубрики «Гумор», а часто-густо з передовиць. Старий ніколи нічого не пояснював. Зазвичай, після копіткого перегляду преси, традиційно тиснув на заклацку заскленого мисника, одчиняв дверцята, діставав карафку, зеленкувату матову з візерунками, та невеличкий гранований келишок на грубій ніжці. Ставив перед собою. Деякий час сидів, підперши скроню чавунною жменею, а тоді в один рух наливав з карафки рідину, у другий — перехиляв чарчину міцного медового самогону. Крекчучи, казав:

— А грім би вас побив! — але не так, як ото прокльони надсилають, а з уїдливим гумором, примруживши око й повівши сивим вусом.

А тоді сідлав свого стільця, огортав його спинку руками, ставив на руки підборіддя, збирався весь кім’яхом й задумливо дивився надвір через невеличке з подвійним склом віконце. Бувало, до самого вечора міг так просидіти насупившись. А вже як смерканок, ліз у вікно, і баба тихо просила прилягти, лягав, але веремія думок його не полишала іноді аж до ранку.

Ліда змалечку любила той стілець — роздивлялась гарні випуклі малюнки, мацала їх, тулилась щоками до теплого лакованого дерева. Як навчилась літер, прочитала, що написано було між тими яблучками.

— Ма-ли-ноч-ка, — карбувала по складах і тут-таки питала: — А я малиночки не бачу. Самі яблучка і квітки.

Дубовий стілець був припнутий масивною різьбленою спинкою до стіни з вікном. Маленькою ставала Ліда на нього коліньми, так само як оце дід, оповивала руками ту спинку, відчувала, як приємно тиснуть на груденята ті яблучка та колосся, і годинами дивилась надвір. Бабуся обачливо підстеляла на жорстке сидіння складену м’яку куфайку й покривала її, заяложену, чистеньким білим рушничком.

— Аби не тисло, — казала лагідно та йшла у своїх справах: до корови чи курчатам дати, а чи на призьбі посидіти й за людьми, що йдуть дорогою, поспостерігати.

Лідочка подовгу вивчала облямування навколо вікна. Між рамами було накладено пухнастої, трохи пожовклої вати, на якій мирно спочивали кілька мух. Вони лежали на спинках, точніше на прозорих крильцях, склавши передні ніжки, мов у молитві, й походили б на зачаклованих принцес, що зазвичай чекають на своїх суджених у кришталевих трунах, аби не мали такого потворного вигляду. Дівчинка уявляла момент їх пробудження й фантазувала, народжуючи у своїй уяві сюрреалістичні сюжети. Окрім мух, на ватяній ковдрі були розкладені засушені чорнобривці, які на відміну від комах не залетіли в засклений склеп самі, а їх туди поклала бабуся.

— Для краси, нащо ж іще, — пояснювала, коли Ліда цікавилась, для чого між шибками квіточки.

Ліда дряпала нігтиком брунатну мастику, якою були заліплені щілини між склом та рамою, а дід гладив її маківку й просив:

— Ходи-но на двір, побігай, бо ніжки болітимуть. Як тоді.

Атож. Колись вони вже боліли. Другокласниця Ліда разом із бабцею Марією довго ліпила вареники. Качала тісто на столі, а коліньми стояла на дідовому стільці. З дротового радіо неслась пісня про комсомол і любов. Ліда ділилась із бабусею планами на майбутнє: вирости й неодмінно стати Зикіною. Мудра старенька давала слушну пораду дівчинці: аби дорости до величі всенародно улюбленої співачки, треба щонайменше добре їсти.

— Якщо їстимеш отак, як зараз, не вийде з тебе Зикіної, — розмірковувала, заліплюючи черговий вареник.

Ліда вправно поралась із качалкою, розкачувала невеличкі кавалки тіста на акуратні кружалечка, у які бабуся накладала маленькою ложечкою начинку — картоплю чи вишні, зараз Ліда вже не пам’ятає, із чим саме були ті вареники.

— Ну, годі! — командувала бабуся, коли на столі не лишилось тіста.

Ліда хотіла встати з колін, але не могла, ноги ніби заціпило.

— Стілець твердий, — сказав дід і якогось дива звернувся до стелі. — Малиночко, гляди ж мені! — насварив пальцем і перехрестився.

Дід підхопив онуку на руки й понісся із нею до сільської лікарні. Поки ніс, а це некороткий шлях, розповідав історії із минувшини. Ліда просила героїчних історій про революцію, яких її навчали в садочку та в початковій школі. А дід ні сіло ні впало почав торочити про звіра, який сидів у загоні, а в той загін суто випадково потрапила жінка. Дід навіть називав ім’я тієї жінки — Параска.

— Ота баба Параска, що часто ходить біля ставу, — пояснив.

Ліда згадала напівбожевільну ластату стару, яку частенько бачила, купаючись із татом у сільському ставку.

Баба Параска чіплялась до маленьких дівчаток, зазирала їм в очі, подовгу роздивлялась обличчя й казала:

— Ні! — та йшла собі далі, шукати інших дівчаток.

Одного разу Ліда бачила, як баба Параска з криками: «Людочка! Це моя Людочка!», цупила до себе дівчинку років трьох, яка сиділа на руках у своєї мами — худенької молодої жінки. Та жінка також кричала й кликала на допомогу. Усе це відбувалось на зупинці, де люди чекали рейсового автобуса до Калинівки. Баба Параска саме проходила повз бетонне накриття й, уздрівши вкрите ластовинням обличчя, кинулась, мов хижий

1 ... 4 5 6 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорна дошка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорна дошка"