Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

якнайбільший розмах руки й удар ногою з розвороту - вони потребують багато простору, але ж одразу збивають з ніг. А на змаганні супротивник може розпізнати подібний рух іще здалеку. І просто відскакує. Що зробить поночі оцей чоловік, який щойно зіп’явся на ноги? Чон До вдарив його з розвороту ногою по голові - і незнайомець упав.

Собака був надзвичайно енергійний - чи то від хвилювання, чи від досади. Він підбіг до непритомного хазяїна, впустив свій м’яч. Чон До хотів був кинути м’яч, але боявся наблизитися до собачих зубів. І раптом зрозумів: тварина не махає хвостом. Побачив у пітьмі якийсь зблиск - як виявилося, то були окуляри японця. Надягнув їх - і розпливчасте світло над дюнами перетворилося на чіткі ясні цяточки вогнів у вікнах. Японці, виявляється, жили не у великих житлових будівлях, а в менших, відокремлених бараках.

Чон До сунув окуляри в кишеню, тоді взяв чоловіка за ноги й потяг по піску. Пес гарчав і коротко, сердито гавкав. Коли Чон До озирнувся, собака гарчав в обличчя хазяїна і шкріб лапою його щоки й лоб. Чон До тягнув далі, схиливши голову.

Перший день у тунелі - це ще нічого, але коли наступного дня прокидаєшся, розплющуєш очі - отоді ти по-справжньому починаєш бачити. Якщо заплющити очі, то голова почне показувати тобі всіляке божевільне кіно, щось таке, ніби на тебе ззаду кидається собака. А от якщо очі розплющити, то перед тобою стоїть ніщо - власне те, що ти робиш.

Коли нарешті Чон До знайшов у темряві свій човен, він опустив ношу на алюмінієві поперечини. Чоловік розплющив очі й повів ними туди-сюди, нічого не розуміючи.

- Що ти зробив із його пикою? - спитав Ґіль.

- А ви де були? - відказав Чон До. - Він же важкий.

- Ну я ж тільки перекладач, - виправдався Ґіль.

Офіцер Со поплескав Чона До по спині.

- Непогано для сироти, - похвалив він.

Чон До спалахнув:

- Я вам не сирота! І ви, блядь, хто такі, що кажете, ніби сто разів це робили! Ми припливли сюди без жодного плану, і тільки я тут бігаю, ловлю невідомо кого, сам! А ви навіть підтягти його до човна не допомогли!

- Мені треба було побачити, з якого ти тіста, - мовив офіцер Со. - Наступного разу будемо думати.

- Так не буде ж наступного разу! - вигукнув Чон До.

Ґіль і Чон До розвернули човен проти хвиль. Їх добряче потріпало, поки офіцер Со заводив мотор. І ось уже всі четверо опинилися в човні й попливли у відкрите море.

Офіцер Со сказав:

- Слухай, воно потім простіше стає. Просто не думай про це, та й усе. Я тобі тоді локшини навішав, коли ото казав про двадцять сім викрадень. Хто ж їх рахує? Зробив - і забуваєш, раз за разом. Спіймав когось руками, а душею - відпусти. Не рахуй, навпаки - забудь.

Навіть за торохтінням мотору було чути собаку з берега. Вони відпливали чимдалі, а гавкіт нісся над водою, і Чон До розумів, що чутиме цього пса вже довіку.

Вони зупинилися на базі Сонґун неподалік порту Кінчхе. База була оточена земляними бункерами зеніток, і, коли сонце сіло, їм видно було, як блищить при місяці метал пускових установок. Оскільки вони щойно прибули з Японії, то ночувати мали окремо від простих солдатів КНДР. Їм дали три з шести койок у маленькому лазареті. Єдиними ознаками медичного закладу були самотня шафка з інструментами для взяття крові та старий китайський холодильник із червоним хрестом на дверях.

Японця вони замкнули в одному з карцерів біля плацу, і Ґіль поки що був там: практикувався в японській мові через помийну дірку у дверях. Чон До й офіцер Со висунулися з вікна лазарету, передаючи одне одному цигарку і споглядаючи, як Ґіль там, сидячи в грязюці, шліфує своє володіння фразеологією з чоловіком, якого допоміг викрасти. Офіцер Со похитав головою, мовляв, чого лишень я не бачив. У палаті був один пацієнт, дрібний солдатик років шістнадцяти, від якого голод залишив саму шкіру та кістки. Він лежав на койці й цокотів зубами. Від тютюнового диму на нього напав кашель. Чон До з офіцером перетягли його койку якнайдалі, наскільки це можна було в такому малому приміщенні, але солдат усе не вгавав.

Лікаря не було. Лазарет був просто таким місцем, де хворого солдата тримали доти, доки ставало ясно, що він уже не одужає. Якщо молодому солдатові не покращає до ранку, то підключать систему й викачають з нього чотири одиниці крові. Чон До бачив таке раніше, і, судячи з побаченого, то був найкращий спосіб піти з життя. Усе триває лише хвилини зо дві: спочатку дрімотність, якась ніби замріяність, а коли в кінці трохи паніки, то це вже не важить, бо людина не може нічого сказати, і, нарешті, перед тим як уже все, вигляд у них був приємно розгублений, як у цвіркуна з відірваними вусами.

Вимикався табірний генератор: світло поступово згасло, затих холодильник.

Офіцер Со і Чон До завалилися спати.

Ось, був собі японець. Пішов гуляти з собакою. І тепер він ніде. Для тих, хто його знає, він уже назавжди ніде. Так Чон До думав про хлопців, яких обирали оті люди з китайським акцентом. Були тут - а тепер ніде. Їх, як Бо Сона, понесло в невідомі краї. Отак він і думав про більшість людей: вони з’являються у твоєму житті, наче зна`йди на порозі, і потім їх колись неначе забере потік. Але Бо Сон не зник у нікуди: він або пішов на дно до зубатих вугрів, або втримався на воді і його перенесло на північ до Владивостока - кудись він та пішов. І японець, він не ніде - онде він, за вікном, у карцері, просто біля плацу.

І Чона До раптом осяяло: мати! - і вона теж десь, просто в цю хвилину, у якійсь столичній квартирі, може, біля дзеркала, зачісується перед сном.

Уперше за багато років Чон До заплющив очі й дозволив собі пригадати її обличчя. Небезпечно отак мріяти про людей. Якщо цим займаєшся, то скоро ця людина прийде до тебе в підземелля. Таке траплялося з ним не раз, коли він згадував дітей з «Довгого майбутнього». Отак утратиш пильність - і раптом цей хлопчик уже йде в темряві за тобою. Буде тобі щось казати, питати, чого не замерз саме ти, чого не ти впав у цистерну з фарбою,