Читати книгу - "Сирітський потяг"

— Перепрошую за свою грубість, але в моєму віці вже немає сенсу ходити околяса. Твій вигляд досить стилізований. Ти належиш до — як їх називають? — готів?

Моллі несила не всміхнутися.

— Щось таке.

— Гадаю, цю блузку ти позичила.

— Ну…

— Не варто було перейматися. Вона тобі не пасує. — Вона жестом вказує Моллі, щоб та сіла навпроти неї. — Можеш кликати мене Вівіан. Мені не подобається, коли мене називають місіс Дейлі. Адже мій чоловік уже на тім світі.

— Співчуваю.

— Не треба. Він помер вісім років тому. Крім того, мені дев’яносто один. Мало хто з тих, кого я знала, ще серед живих.

Моллі не знає, як відповісти — чи чемно казати людям, що вони на вигляд здаються молодшими? Вона ніколи не здогадалася б, що цій жінці дев’яносто один, але їй небагато з ким є порівнювати. Батьки її тата померли, коли той був молодий; батьки її мами одружені не були, тож вона ніколи не мала нагоди познайомитися зі своїм дідусем. З усіх родичів Моллі пам’ятає лише свою бабусю з маминого боку, що померла, коли їй було три.

— Террі розповіла мені, що ти живеш з опікунами, — каже Вівіан. — Ти сирота?

— Моя мама жива, але я вважаю себе сиротою.

— Однак насправді це не так.

— На мою думку, людина, що не має батьків, які б про неї дбали, може вважати себе ким завгодно.

Вівіан довго на неї дивиться, наче зважує цю думку.

— Справедливо, — вирішує вона. — Отож розкажи мені про себе.

Моллі прожила в штаті Мен усе своє життя і навіть ніколи не бувала в інших штатах. Вона уривками пам’ятає своє дитинство в Індіан-Айленді[5] перед тим, як стала жити в опікунів: сіробокий трейлер, у якому вона мешкала з батьками, громадський клуб із заставленим пікапами паркувальним майданчиком, гральний дім для бінго «Сокалексіз», церкву Святої Анни. Вона пам’ятає індіанську ляльку з кукурудзяного качана з чорним волоссям, вбрану в традиційний костюм, яку тримала на полиці у себе в кімнаті, однак їй більше подобалися Барбі, подаровані благодійними організаціями та роздавані в громадському клубі на Різдво. Звісно, серед них ніколи не було популярних — Попелюшки чи Королеви краси, лише дивачки з розпродажів: Барбі-водій чи Барбі-дикунка. Це не мало значення. Хай яке дивне у цих ляльок було вбрання, їхні риси залишалися втішно однаковими: дивні витягнуті ступні, наче готові взути високі підбори, круті стегна й безреберний тулуб, гладенький ніс і блискуче пластикове волосся…

Але це не те, що Вівіан хоче почути. З чого почати? Що розповісти? Нелегко вирішити. Її історія не з веселих, і Моллі з досвіду знає, що люди або сахаються, або не вірять їй, чи, навіть гірше, починають її жаліти. Отож вона навчилася розказувати скорочену версію.

— Ну, — починає вона, — з батькового боку я індіанка з племені пенобскотів. Коли я була мала`, ми жили в резервації біля Олд-Тауна.

— Он як. Це тому ти так малюєшся й фарбуєш волосся.

Моллі ошелешена. Їй ніколи не спадало на думку таке пояснення. Чи й справді це так?

Ще у восьмому класі, під час особливо непростого року — сердиті, крикливі опікуни; ревниві названі брати й сестри; група задерикуватих дівчат у школі, — вона купила коробку швидкодійної фарби для волосся «Лореаль» й чорний олівець для очей «Кавер гьорл», і перемінилася в домашній ванній. У найближчі вихідні її подруга, що працювала в «Клерс», зробила їй пірсинг: по декілька дірок у кожному вусі, вставила сережку-гвіздочок у ніс і кільце у брову (однак ненадовго — швидко почалося запалення й кільце довелося витягти, від чого залишився схожий на павутинку шрам). Пірсинг став останньою краплею, через яку її вигнали з того опікунського дому. Місію виконано.

Моллі продовжує розповідати — як її батько помер, а мама не мала змоги про неї дбати, як вона опинилася у Ралфа й Діни.

— Отже, Террі розповіла, що тобі доручили виконати якийсь громадський проект для школи. І їй спала на думку чудова ідея залучити тебе до прибирання в мене на горищі, — каже Вівіан. — На мій погляд, це невигідна домовленість, але що там я знаю.

— Хочете вірте, хочете ні, але я можу назвати себе акуратисткою. Мені подобається наводити лад.

— Тоді ти ще дивніша, ніж здаєшся. — Вівіан відкидається на спинку крісла й переплітає пальці. — Мені теж є що розповісти. За твоїм визначенням, я теж залишилася сиротою, і майже в такому самому віці. Тож це у нас із тобою спільне.

Моллі не певна, як відповісти. Чи хоче Вівіан, щоб вона її про це розпитала, чи розказує просто так? Важко сказати.

— Ваші батьки… — наважується спитати вона, — не дбали про вас?

— Вони намагалися. Була пожежа… — Вівіан знизує плечима. — Це було так давно, я майже не пам’ятаю. Отож коли тобі хотілося б почати?

Нью-Йорк, 1929 рік

Мейсі перша відчула біду. Вона плакала без упину. Через місяць після її народження, коли наша мама занедужала, Мейсі стала спати зі мною на моєму вузькому ліжечку в маленькій кімнаті без вікон, яку ми ділили з братами. Було так темно, що я, вже не вперше, подумки запитала себе, чи оце так відчувається сліпота — як суцільна порожнеча. Я заледве розрізняла чи, точніше, лише відчувала силуети хлопців, які час від часу ворушилися, але ще не прокинулися: Домініка і Джеймса, шестирічних близнюків, що від холоду тулилися один до одного на лежанці на підлозі.

Сидячи на ліжку, спершись об стіну, я тримала Мейсі так, як показала мені мама, — приклавши до плеча. Я спробувала все, що могла, аби її заспокоїти, все, що раніше допомагало: гладила її спинку, проводила двома пальцями по носику, тихенько наспівувала батькову улюблену пісню, «Моя пташка співоча», їй на вушко:

Чув я трелі дрозда, солов’я й конопляночки,

Та солодший за них голос твій, моя панночко.

Але вона тільки верещала голосніше, здригаючись у спазмах плачу.

Мейсі виповнилося півтора року, але важила вона, мов пір’їнка. За кілька тижнів після її народження мама злягла з лихоманкою й більше не могла її годувати, тож ми обходилися теплою підсолодженою водою, вареною вівсянкою й молоком, коли могли його собі дозволити. У нас усіх світилися ребра. Їжі бракувало; бували дні, коли ми їли мало не саму жорстку картоплю в рідкому бульйоні. Навіть при здоров’ї мама не вирізнялася кухарським хистом, а іноді вона навіть не докладала зусиль. Не один раз, перш ніж я навчилася куховарити, ми їли сиру картоплю з відра.

Минуло два роки, відколи ми покинули свій