Читати книгу - "Номер нуль"

— Отже, у книжці дійсність постане навпаки. Пречудово. Але вас, певно, викриють.

— Хто? Командор, який заперечуватиме, зізнавшись, що проект існував лише задля здирництва? Краще вже нехай усі думають, що йому довелося поступитися, бо на нього теж чинили тиск, тож він вирішив, що ліпше закриє видання, аніж перетворить його на газету, яка, як то кажуть, пише те, що їй наказано. Чи мене викриватимуть наші редактори, які у виданні постануть найчеснішими журналістами? Моя книга — це betzeller (він вимовляв це слово саме так, як усі — бетцелер), якому ніхто не захоче чи не зможе заперечити.

— Гаразд, позаяк ми обоє з вами люди без властивостей[17](даруйте за цитату), я пристаю на вашу угоду.

— Мені подобається мати справу з тямущими людьми, які кажуть те, що мають на думці.

III

Вівторок, 7 квітня

Перша зустріч з редакторами.

Шість: ніби досить.

Сімей попередив мене, що мені не слід походжати редакцією, ставлячи надумані питання, але завжди бути на місці, щоб занотовувати все, що відбувається. Саме тому, щоб виправдати мою присутність серед редакторів, він повів мову так: «Панове, маємо нагоду познайомитися. Це пан Колонна — надзвичайно досвідчений журналіст. Він працюватиме під моїм керівництвом, а тому назвемо його помічником генерального директора; головне його завдання — переглядати всі ваші статті. Кожен з вас має досвід роботи у різних сферах: хтось працював у виданні крайнього лівого спрямування, а хтось набивав руку, скажімо, у La Voce della Fogna[18], а оскільки (як ви можете переконатися особисто) нас обмаль, як спартанців, то тому, хто писав лише епітафії, може, доведеться писати ґрунтовну статтю про урядову кризу. Тому нам потрібно уніфікувати наш стиль, себто якщо хтось із вас має слабкість писати «палінгенез»[19], то пан Колонна порадить вам не вживати цього слова, а підкаже слушний термін.

— Глибоке моральне відродження, — підказав я.

— Атож. А якщо хтось, описуючи драматичні події, напише, що ми перебуваємо в оці циклону[20], гадаю, пан Колонна завбачливо застереже вас, що, за всіма науковими довідниками, око бурі — це єдине місце, де панує спокій, коли навколо розгортається буря.

— Ні, пане Сімею, — втрутився я, — тоді я скажу, що треба вживати саме вислів «око бурі», бо неістотно те, що каже наука, адже читач цього не знає, натомість саме образ «ока бурі» означає для нього бути по зав’язку у нещастях. До такого розуміння його призвичаїли газетярі та телебачення. Так само, як вони ж переконали читача, що правильно казати süspàns та manàgment, коли слід би казати suspèns (і писати suspence, а не suspense) та mànagment.

— Чудовий приклад, пане Колонна. Треба писати мовою читача, а не інтелектуалів, які кажуть «закомпостувати проїзний документ». З іншого боку, якось наш видавець казав, що середній вік глядачів, які дивляться його телеканали (я маю на увазі вік розумового розвитку) — дванадцять років. У наших читачів вік інший, але завжди треба зважати на вік власних читачів: наші читачі матимуть більше п’ятдесяти років. Це порядні та чесні буржуа, які прагнуть, щоб панував закон та порядок, але спраглі до пліток та викривання різноманітного безладдя. Відштовхуватимемося від того, що читачів наших не назвеш запеклими читачами. Навпаки, у багатьох з них у домі не знайдеш і одненької книги, навіть при нагоді вони можуть повести мову про якийсь великий роман, який продається по світу мільйонними накладами. Наш читач не читає книг, але полюбляє думати, що у світі є великі дивакуваті письменники-мільярдери. Достоту як він ніколи зблизька не побачить довгоногу знаменитість зблизька, але прагне знати про всі її таємні романи. Тож нехай решта теж розповість про себе. Особисто. Почнімо з єдиної серед нас жінки, панянки (чи пані)...

— Майя Фрезія. Холостячка (або незаміжня чи single, називайте, як заманеться). Двадцять вісім років, от-от мала отримати диплом філолога, але мусила покинути навчання через сімейні обставини. П’ять років пропрацювала у бульварному журналі, крутилася у театральному середовищі, винюхуючи, хто з ким заводить пристрасний роман, а потім організовувала засідку для фотографів. Частіше доводилося переконувати співачку чи акторку вдати пристрасну дружбу з кимось, а потім приводити їх на зустріч з папараці (я маю на увазі прогулянки, тримаючись за руки, чи навіть поцілунок крадькома). Спочатку мені подобалось, але тепер мені вже набридло переповідати казочки.

— То чому, красуне, вирішили приєднатися до нашого сміливого проекту?

— Гадаю, щоденна газета писатиме про більш серйозні речі, й я зроблю собі ім’я завдяки інтерв’ю, які не стосуються чужих шалених романів. Я цікава й, гадаю, гарна нишпорка.

Вона була худесенька, але говорила у міру жваво.

— Чудово. А ви?

— Романо Браггадочо...[21]

— Дивне прізвище, звідки таке?

— Послухайте-но, це одна з нестерпних мук, яких я зазнаю у житті. Здається, англійською це слово означає щось погане, але, на щастя, у інших мовах — ні. Дід був знайдою, а тому, як ви знаєте, прізвище у таких випадках дає чиновник. Якби був садистом, назвав би і Фікаротта[22]. У випадку з моїм дідом, чиновник був лише наполовину садистом, і йому не бракувало певного культурного рівня... Щодо мене, то я фахівець зі скандальних викриттів, раніше працював у іншому журналі нашого видавця: “Cosa с’è sotto”. Але він так і не найняв мене у штат, платив окремо за кожну статтю.

А що ж до решти, то Камбрія ночами чатував у лікарняних приймальнях чи комісаріатах, щоб ухопити свіжу новину про якийсь арешт чи смерть у жаскій автокатастрофі, тож кар’єри собі не зробив. Лучиді з першого погляду видавався не гідним довіри, працював у виданнях, назви яких ніхто ніколи не чув. Палатино чимало років пропрацював у тижневиках, що писали про ігри та різноманітні загадково-містичні речі. Костанца працював головним техніком у друкарнях кількох газет, але газети на той час мали забагато шпальт. Ніхто не міг перечитати все перед тим, як віддати друкувати, тому навіть великі газети друкували Симону де Бовуар[23], Бодлера[24] чи Рузвельта[25], тож друкарські техніки ставали віджилими так само, як друкарський верстат Гутенберга[26]. Ніхто з цих попутників не мав захопливого досвіду. Міст Короля Людовіка Святого[27]. Вже не знаю, звідки їх