Читати книгу - "Бойова група «Байєрсдорф»"

як для своїх ланок: рядові — 24–30 років, унтер–офіцери — до 35 років, а офіцери — 30–50 років. Як ми побачили, переважна кількість командирів частин були українцями, що свідчить про доволі високу довіру німців до українських офіцерів. Зауважимо, що в цілому рівень кваліфікації більшості українських офіцерів був незадовільний і не відповідав високим вимогам, що висувалися до офіцерів у військах СС (особливо це стосується ветеранів УГА та армії УНР), тому до бойової групи відібрали справді тільки найкращих та компетентних.

Зенон Врублевський, доброволець бойової групи та водій Івана Ремболовича

Аналіз кількості особового складу групи, яку наводить Роман Долинський, дозволяє нам не погодитися із загальноприйнятою кількістю її особового складу — близько 2000 осіб[29]. Тому, на нашу думку, її чисельність сягала близько 1500–1600 військовослужбовців, з яких, за даними Долинського, безпосередньо бойовий склад дорівнював 1200 вояків[30]. Водночас, за даними рукопису «Хроніка дивізії «Галичина», 1943–1944 роки», чисельність вояків дивізії, що боролися проти партизанів, на 21 березня 1944 року вказана як 1300 осіб[31]. Історик А. Боляновський оцінив приблизну чисельність групи в 1500 вояків[32].

Архівні фото свідчать, що на момент відправлення на «айнзатц», вояки бойової групи були пристойно оснащені, але до зими вони були погано екіпіровані. Так, на цей момент солдати були обмундировані у шинелі, які не дуже допомагали зігрітися в морози. Як головні убори вояки мали пілотки, а для бойових патрулювань — сталеві шоломи. Як згадував Ярослав Овад, цей шолом добре сидів на голові і в ньому зовсім не було зимно[33]. Незадовільне зимове обмундирування призвело до того, що в майбутньому вояки потерпали від холодів.

Боєзапас амуніції для легких гармат дорівнював 500 снарядів[34]. На озброєнні стрілецьких частин група мала 32 кулемети MG‑34 та MG‑42, які можна було використовувати як легкі (тобто ручні), так і важкі (станкові), 16 – 50‑мм та 80‑мм мінометів, автоматичну зброю для унтер–офіцерів і найбільш підготовлених стрільців та стандартні німецькі гвинтівки Kar 98. Також на озброєнні 2-ї роти піхотного батальйону була певна кількість застарілих кулеметів MG‑08 — версія станкового кулемету «Максим» часів Першої світової війни. В цілому, як згадував дивізійник Володимир Кецун: «Ми були дуже добре випосажені модерною зброєю»[35]. Однак група була малорухомою, оскільки автотранспорту не вистачало — в ній усього було близько 12 вантажівок та кілька позашляховиків «Швіммваґен». Артилерія та обози («троси») пересувалися кіньми, а піхотинці взагалі повинні були йти пішки. Єдиним справді рухомим підрозділом був кавалерійський розвідувальний загін Романа Долинського.

За кілька днів до відправлення бойової групи трапився доволі кумедний випадок. Саме в цей час у дивізію надійшли спеціальні відзнаки — «галицькі левики», які повинні були стати національною відзнакою українських вояків у військах СС. Байєрсдорф тут же наказав особовому складу, враховуючи і німців, нашити ці відзнаки на рукави. Оскільки жодних інструкцій як і куди нашивати ці «левики» не було, то їх помилково нашили на низ правового рукава (мабуть, за старим німецьким стандартом нашивки почесної стрічки з назвою дивізії). Пізніше їх перешили вже правильно — на лівий рукав під есесівським орлом, але в бойовій групі емблеми носили внизу правового рукава. Але тут головне, що емблема дивізії вперше дебютувала на полі бою саме в бойовій групі «Байєрсдорф».

Те, що Гіммлер насправді не віддавав жодного конкретного наказу про формування бойової групи, а все це була імпровізація Коппе, у штабі дивізії з'ясували лише через кілька днів, уже після повернення Фрайтаґа з навчання. Коли про це дізналися, начальник оперативного відділу дивізії Гайке був здивований, а Фрайтаґ обурився і заявив, що особисто він би не став виконувати цей наказ, бо відразу зрозумів би, про що йдеться. Хоча, з другого боку, обергруппенфюрера СС Коппе цілком можна зрозуміти — по–перше, він мав проблему з партизанами і намагався розв'язати її всіма засобами, що були у його розпорядженні. А по–друге, у зв'язку з наближенням фронту до Галичини, східні області Генерал-Губернаторства перетворилося на прифронтову зону, і тому їх треба було максимально швидко очистити від партизанських загонів, щоб вони не перекривали шляхи постачання армії на фронті. Тому не дивно, що Фосс зауважив у своєму згаданому вище звіті, що Головне оперативне управління СС підтримує ідею щодо формування даної бойової групи.

У цьому сенсі варто зауважити, що намагання командування СС у Генерал-Губернаторстві сформувати бойову групу на базі української дивізії не було чимось незвичним. У німецькій армії це була поширена практика, коли для особливих завдань утворювались окремі бойові групи, а після виконання завдання — така група розпускалась і її вояки поверталися до своїх з'єднань. На цей час у німців уже була відпрацьована тактика успішних антипартизанських акцій у зимовий період, для яких часто використовували збірні бойові групи із дивізій, що проходили переформування чи вишкіл. Зрозуміло, що у штабі Коппе сподівалися на успіх і для цього вирішили задіяти всі наявні сили, що були у «зоні видимості». І навпаки, було б доволі дивно, якщо б частини дивізії, навіть якщо вони ще перебували у стані формування, не задіяли б у цій акції, просто залишивши їх у тилу.

Загалом, бойова група «Байєрсдорф» своїм складом і силою цілком відповідала встановленому перед нею завданню — боротьбі з партизанами. Поширені твердження на зразок думки Юрія Тис-Крохмалюка, що «на противагу досвідченому партизанові, вишколеному у спеціальних школах, наші новобранці без бойового досвіду не могли мати ніякого тактичного значення»[36], не мають під собою особливих підстав. Українські офіцери мали чималий бойовий досвід минулих літ. Для безпосередніх дій на фронті проти регулярних частин Червоної армії вони не підходили, але в боротьбі з партизанами їхній досвід був цілком корисним.

Те саме стосується і німецького командного складу. Серйозний бойовий досвід Другої світової війни мав лише командир батальйону Карл Бріштот. Він відзначився як командир 5-ї роти 1‑го стрілецького поліційного полку СС поліційної дивізії СС, на цій посаді був нагороджений Германським хрестом у золоті (29 серпня 1942 року), що його вручали за особисту хоробрість на полі бою. Також впродовж 1941–1942 років Бріштот отримав три поранення на Східному фронті. Другим за бойовим досвідом був начальник штабу групи Йоханнес Кляйнов, нагороджений Залізним хрестом 2‑го класу та медаллю «За зимову кампанію на Східному фронті 1941–1942 років», що їх він отримав під час служби в 1‑му піхотному полку СС «Тотенкопф» в дивізії СС «Тотенкопф»[37].

Командир групи, 52-річний Фрідріх Байєрсдорф, був досвідченим ветераном–артилеристом Першої світової війни, однак більшу