Читати книгу - "Колиска для кішки"

і євреїв. Ми говорили про шахраїв. Ми говорили про істину. Ми говорили про гангстерів та бізнесменів. Ми торкнулися теми хороших бідних людей, котрих саджають на електричний стілець, і багатих мерзотників, які цього уникають. Ми говорили про релігійних людей зі збоченнями. Ми багато про що говорили.

І ми повпивалися.

Бармен дуже мило поводився із Сандрою. Вона йому подобалась. Він поважав її. Він розповів мені, що в Іліумській середній школі Сандра була головою комісії з визначення класних кольорів. «Кожний клас першого року навчання, – пояснив він, – мав обрати певні кольори для значків, щоб потім з гідністю носити їх до випуску».

– Які ж кольори ви обрали? – спитав я.

– Помаранчевий із чорним.

– Гарні кольори.

– Я теж так уважаю.

– А Франклін Гоніккер теж входив до складу комісії?

– Нікуди він не входив, – зневажливо сказала Сандра. – Ніколи не брав участі в комісіях, ніколи не грався ні з ким, не водив дівчат гуляти. Не знаю, чи взагалі він розмовляв з дівчатами. Ми прозвали його «Секретний агент Ікс-9».

– Ікс-9?

– Авжеж! Він завжди поводився так, ніби поспішає з однієї явки на другу і не може ні з ким розмовляти.

– А може, у нього справді було дуже таємне життя? – припустив я.

– Та ні!

– Ні, – чмихнув бармен. – Він був з тих хлопців, що збирають моделі літаків і займаються всілякими нісенітницями.

11

Протеїн

– Він мав виголосити нам привітання, – сказала Сандра.

– Хто мав? – спитав я.

– Доктор Гоніккер – старий.

– І що ж він виголосив?

– Він не прийшов.

– І привітальної промови не було?

– Та ні, була. Доктор Брид, той, з ким ви побачитесь завтра, з’явився весь захеканий і щось там промовив.

– Що саме?

– Сказав, сподівається, що багато хто з нас зробить кар’єру в науці, – Сандра не вважала ці слова смішними. Вона пригадувала урок, що сильно вразив її, і повторювала його затинаючись, але старанно. – Сказав, що головна проблема світу… – Вона зупинилась, роздумуючи, потім невпевнено повела далі: – Головна проблема світу в тому, що люди тримаються старих забобонів, а не науки. Сказав, що якби всі більше займалися наукою, не було б усіх цих халеп.

– Він ще сказав, що наука колись розкриє головну таємницю життя, – додав бармен, почухав потилицю і спохмурнів. – Щось таке я читав у газеті цими днями, нібито нарешті відкрили цей секрет… про що ж там ішлося?

– Не чув, – промимрив я.

– Я читала, – сказала Сандра. – Два дні тому.

– Саме так, – сказав бармен.

– Отже, у чому полягає секрет життя? – спитав я.

– Забула, – зітхнула Сандра.

– Протеїн, – проголосив бармен. – Вони відкрили якийсь секрет протеїну.

– Ага, – сказала Сандра, – саме так.

12

Насолода кінця світу

Потім до нас приєднався бармен старшого віку. Там, у барі «Мис Код» готелю «Дель Прадо», почувши, що я пишу книгу про день, коли скинули бомбу, він розповів мені, як сам прожив той день, що це був за день у тому самому барі, де ми сиділи. Він розтягував слова, як В. К. Філдс[5], а його ніс був схожий на добірну полуницю.

– Тоді цей бар не звався «Мис Код», – казав він. – Не було цих клятих рибальських сіток та мушель на стінах. Тоді був «Вігвам навахо». Індіанські ковдри та коров’ячі черепи повсюди. На столах – маленькі тамтами. Якщо відвідувачі хотіли покликати офіціанта, вони мали бити в тамтами. Мене намагалися примусити, щоб я носив на голові пір’я на зразок індіанського воїна, але я відмовився. Одного разу сюди зайшов справжній індіанець-навахо. Він сказав мені, що навахо не мешкали у вігвамах. «Суцільний сором», – сказав я йому. А ще раніше тут була «Помпея» – усюди валялася відпала штукатурка. Однак назва цього місця не має значення: світло так ніхто й не відремонтував.

Та й кляті клієнти не змінились, і кляте місто навкруги теж. Того дня, коли скинули кляту гоніккерівську бомбу на японців, приходить якесь ледащо й починає канючити питво. Він, бач, хотів випити з тієї нагоди, що незабаром кінець світу. Отож я намішав йому «Насолоду кінця світу»: видовбав ананас, залив туди півпінти м’ятного лікеру, додав збитих вершків і зверху поклав вишеньку. «Ось, тримай, жалюгідний сучий сину, – кажу йому, – щоб потім не нарікав, ніби я для тебе нічого не зробив». Тут заходить інший хлопець та й каже, що звільняється з Дослідної лабораторії, – мовляв, що б учені не розробляли, з цього все одно вийде зброя, так чи інакше. Сказав, що не хоче надалі допомагати політикам у їхніх клятих війнах. Його ім’я було Брид. Я спитав, чи він не родич голови клятої Дослідної лабораторії. Він сказав: «Так, будь я неладен». Сказав, що він і є клятий син голови Дослідної лабораторії.

13

Трамплін

Боже, боже, яке ж огидне це місто, Іліум!

«О Боже, – каже Боконон, – які ж огидні ці міста, усі до одного!»

Мокрий сніг падав крізь непорушну завісу туману. Було ще дуже рано. Я їхав у «Лінкольні» з доктором Ейсою Бридом. Мене нудило, вчорашня пиятика ще давалася взнаки. Доктор Брид сидів за кермом. Колеса машини раз у раз наштовхувались на колії давно занедбаної трамвайної лінії.

Брид був старий з рожевими щічками, безперечно, заможний, дуже добре вдягнений. Увічливий, оптимістичний, розумний та незворушний. Я ж, навпаки, почувався колючим, недужим циніком. Я пробув із Сандрою всю ніч.

Душа моя смерділа, як палене котяче хутро.

Людей я бачив виключно в чорних тонах, і про доктора Ейсу Брида я знав тепер дещо погане – Сандра мені розповіла.

Сандра розповіла, що в Іліумі всі впевнені, буцімто доктор Брид колись був закоханий у дружину Фелікса Гоніккера. «Багато хто вважав, – сказала вона, – що Брид був батьком усіх трьох дітей Гоніккера».

– Вам доводилось раніше бувати в Іліумі? – раптом спитав доктор Брид.

– Ні, я тут уперше.

– Це місто сімейне.

– Тобто?

– Нічне життя майже відсутнє. Кожен дбає переважно про свою родину, свій дім.

– Якщо так, то це найздоровіший спосіб життя.

– Саме так і є. Маємо дуже низький рівень молодіжної злочинності.

– Чудово!

– Історія Іліума, до речі, вельми цікава.

– Та невже? Дуже цікаво!

– У давні часи він слугував трампліном, так би мовити.

– Трампліном?

– Для переселенців, що прямували на Захід.

– Он як…

– Тут люди забезпечували себе речами, необхідними в дорозі.

– Дуже цікаво!

– Приблизно на тому ж місці, де зараз розташована Дослідна лабораторія, тоді знаходився старий форт. Там тримали злочинців зі всього округу, а також здійснювали публічні страти.

– Отже, злочини й тоді до добра не доводили, як і в наші часи.

– У