read-books.club » Публіцистика » Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник 📚 - Українською

Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

173
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 57
Перейти на сторінку:
і розповідали всім про ГСВГ, ге-се-ве-ге, сини полку, рідкісні засранці були, тато їх регулярно строїв, проте користі з цього було мало; і що тепер – де офіцери? де гауптвахта? де дємбєля і ге-се-ве-ге? – що робиться з нашими збройними силами, релігійний, блін, дурман. Крім чотирьох шкіл є стадіон, банк, контори й елеватор. Ну, це вже традиційно. Господь заснував ці містечка й побудував у кожному з них елеватори, давши заповідь, мовляв, чуваки, ось вам елеватори, беріть, фігачте – це все, що від вас вимагається. Пам’ятаю якийсь путівник по Луганській області, яка тоді ще нормально називалась Ворошиловградською, там навіть на обкладинці було зображено вантажівку з пшеницею під елеватором. Чомусь урізалося в пам’ять. Хліборобні райони, наповнені збіжжям і молоком, парадайз для всіх фашистських загарбників. Так, поїхали далі – кілька кінотеатрів, гуртожитки петеу, ремонтний завод, залізничний вокзал. На вулицях багато піску й абрикосів, абрикоси падають у пісок, їх навіть не підбирає ніхто, цілі вулиці, засипані абрикосами, так і дивишся, щоб не наступити на них і не зробити боляче. З видатних громадян, якщо не рахувати парт– і госпактиву, можна згадати божевільного письменника Гаршина, який тут невідомо чим займався, але відомо як скінчив. Свого часу Старобільськ навіть був столицею Радянської України – у сорок третьому, коли совки рухалися на захід, він був одним із перших визволених українських міст, ясна річ, що за військовими частинами сюди відразу ж напхалася купа різної кабінетної шлоїбені, яка за відсутності у своєму підпорядкуванні пристойніших населених пунктів вирішила оголосити столицею саме наше містечко. Сам факт визволення міста було до непристойності роздуто й демонізовано – купа обелісків, меморіалів, ветеранів у медалях, хоч насправді-то всі серйозні бої на цьому напрямку велись у районі Донбасу. Там було за що битися: чорне золото, вугілля, шахти, що осипалися на голови неприкаяних гірників, – це тобі не елеватори. У самому Старобільську справи обмежились якоюсь румунською вартою, героїчними танкістами, що давили замурзаних румунів, надокучливими підпільниками й численними колаборантами. Ну, та потрібно ж було з цього всього зробити щось належне великому духові доби, бо неґречно виходило: столиця Української РСР – і якась замурзана румунська варта. Куди вигідніше в іміджевому плані розповідати про жорстокі бої на підступах до міста й показувати нам, школярам молодших класів, ще живих, але вже непритомних від народної любові ветеранів у медалях, яким лише дай слово – вони тобі розкажуть, і про рідну землю Старобільщини, до якої вони припадали своїми розчуленими синівськими вустами, і про штурм Берліна, у якому вони брали вирішальну участь, говоритимуть, витираючи рукавом скупу чекістську сльозу й безсовісно переграючи в найбільш інтимних місцях, справжні солдати так себе не ведуть, одним словом. Натомість жодна сука не розповіла мені за часів мого дитинства про табори з інтернованими польськими офіцерами, котрих розстрілювали тут у тридцять дев’ятому, або про єврейські поховання, на місці яких побудували парк культури й відпочинку, аякже – це тобі не штурм Берліна і не замурзана румунська варта. Для мене було несподіванкою, що в Польщі, виявляється, багато хто знає про існування цього самого Старобільська, саме через тих офіцерів, так що особливо й не похвалишся, звідки ти родом. Це те саме, що хвалитися, що ти родом із околиць Бухенвальда, скажімо.

Тут поруч, за містом, на початку двадцятих років минулого століття було засновано комуну. Імені Карла Маркса. Наскільки я розумію, комуна виникла вже після придушення повстанського руху в повіті. За усними переказами сучасників, комунари виявилися людьми непевними й особливою любов’ю в місцевого населення не користувались. Улаштували такий собі проміскуїтет в аграрних умовах, сільським господарством відверто нехтували, жили абияк, пили по-чорному, компрометуючи таким чином в очах сучасників, за їхніми ж таки усними спогадами, саму ідею комуністичного співжиття.

Уранці ми знайшли місцевий музей. Музей справив прикре враження – ті самі портрети ветеранів, модель танка, гільза з-під снаряда, мабуть, єдина тоді використана. У музеї нам дали адресу місцевого дослідника й довго дивились услід із огидою та недовірою.

Дослідника довелося чекати щось із півгодини – він саме пішов до редакції газети з черговим опусом на тему таємниць рідного краю. До нас він поставився з веселою зневагою: «А, – каже, – журналюги, знову понаїхали». Був чоловіком старшого віку, лівих поглядів на життя й суспільні процеси, погодився розповісти про перебування в місті Махна і продав нам два примірники своєї брошури «Шла война гражданская». «Махно завжди зупинявся в крайньому будинку, – повідомив він нам як заповіт, – щоби в разі чого легше було відступати». Назвавши адреси, за якими той зупинявся, дослідник вибачився і знову звалив до редакції, знову, очевидно, з опусом.

Ми знайшли потрібні адреси, пройшлися тихою центральною вуличкою й опинились у згаданому вище парку культури й відпочинку. Два дивовижні пам’ятники стояли в цьому парку, між гойдалок і каруселей. Пам’ятник першому робітничому полку був прикрашений трьохметровим піхотинцем. За спиною піхотинця автори пам’ятника прокреслили бойовий шлях полку, не надто довгий і надто заплутаний, аби назвати його переможним. Принаймні складалося таке враження, що повстанці їх просто ганяли степами Лівобережжя, а вже потім із цього всього спробували зробити хроніку революційної боротьби. За сто метрів, у глибині парку, знаходився пам’ятник борцям за радянську владу, у вигляді вази. На цоколі було зображено червону зірку й написано дивний текст: «Вічна слава героям революції – каменярам нового світу». Що за масонське формулювання, подумав я, чому саме каменярам? Що вона може символізувати собою, ця ваза? Так дивно – установлюєш ти, скажімо, радянську владу, установлюєш, керуєшся, можна сказати, найкращими побажаннями, гинеш у нерівній боротьбі з капіталом, і що – на твоїй могилі споруджують недороблену вазу й називають тебе при цьому каменярем. Дивна, позбавлена логіки доля переможців. Усі ці невиправдані замовчування справжніх подій, викривлення й перекручування хроніки боротьби, коли з усього густого, насиченого потоку історичних подій лишається тільки плутаний і рваний бойовий шлях робітничого полку, який невідомо ще на чиєму боці воював. Ну й іще ця ваза, під якою, очевидно, закопана полкова казна, золоті коронки та конфісковані керенки, старанно надбані в походах і погромах трьохметровими гіпсовими бійцями – каменярами нового світу, масонами періоду раннього непу, котрі пройшли свій короткий, але важкий маршрут місцями чужої бойової слави, зуміли перемогти й навіть повернулися додому, до своїх елеваторів. Повернулися героями й переможцями, і єдине, що їм лишалось учинити в цій химерній ситуації, – поставити серед парку культури й відпочинку свій гіпсовий Ґрааль у сподіванні на кінцеву перемогу комуністичних ідей і добру пам’ять нащадків,

1 ... 4 5 6 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"