Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нова хвиля кочовиків зі сходу — сарматів — розгромила, відтіснила і врешті заступила скіфських вершників, які контролювали торговельні шляхи між лісостепом та грецькими колоніями. Ці новоприбулі, як і скіфи, мали іранське походження. Геродот, який вказав на їхнє первісне розташування на схід від Дону, записав легенду, за якою сармати походять від скіфів та амазонок, які втекли з грецького полону Як і у випадку зі скіфами, до складу сарматської держави входили різні племена, що правили низкою народів, у тому числі роксоланами, аланами та язигами. Сармати правили понтійськими степами півтисячі років, до IV століття нашої ери. У момент свого розквіту вони контролювали увесь простір від Волги на сході до Дунаю на заході та проникли в Центральну Європу аж до Вісли.
Сармати були не менш загрозливою силою у регіоні, ніж скіфи, але відомо нам про них набагато менше. Здебільшого це через те, що торгівля між грецькими колоніями та внутрішніми районами України (а з нею і потік інформації), що розквітла за скіфського панування, за сарматів майже припинилася. Вони витіснили скіфів до Криму, де колишні правителі цієї держави створили нове скіфське царство, відоме як Мала Скіфія. Скіфи контролювали півострів і степи на північ від нього, зокрема і грецькі колонії. Сармати утримували решту степу, але не мали доступу до колоній. Конфлікт між старими та новими господарями степів підірвав місцеву торгівлю та добробут, а з часом і безпеку грецьких колоній (скіфи та інші кочовики вимагали грошей і товарів від колоністів, незалежно від того, була успішною торгівля чи ні). Іншим, так само могутнім чинником, що завдавав збитків комерції, була поява нових постачальників сільськогосподарської продукції на середземноморський ринок. Тепер збіжжя на Іонічне та Егейське узбережжя привозили з Єгипту та Середнього Сходу торговельними шляхами, що були убезпечені завоюваннями Александра Великого та підйомом Римської імперії.
Коли римляни розширили свій вплив на Північне Причорномор’я у І столітті до нашої ери, вони відродили деякі види торгівлі, забезпечивши грецькі колонії, тепер уже під своєю опікою, деяким захистом. Але це не була безпека минулих часів. Овідій (Публій Овідій Назон), який був засланий римським імператором Августом (8 рік нашої ери) до місця під назвою Томіс на березі Чорного моря (територія сучасної Румунії), залишив нам яскравий опис небезпек повсякденного життя у прибережній грецькій колонії на порозі І тисячоліття нашої ери:
Незліченні племена загрожують запеклою війною
І вважають ганьбою існування без грабунку...
Ми ледве захищені стінами фортеці: і навіть
Варварські юрби усередині, перемішані з греками, вселяють страх
Через варварів, які живуть серед нас, без утисків,
І до того ж зайняли більш ніж половину будинків.
Такий жалюгідний стан справ, зумовлений ворожими відносинами з «варварськими» сусідами, не міг не вплинути на колись квітучі колонії цього регіону. Діон Хрисостом, грецький красномовець та філософ, який стверджував, що відвідав місто Ольвія (відоме пересічним людям його часу як Борисфен), так розповідав про занепад колонії: «Місто Борисфен, якщо казати про його розміри, не відповідає своїй давній славі через нескінченні захоплення та війни. Оскільки місто лежить в оточенні варварів (до того ж найбільш войовничих з усіх) протягом такого тривалого часу, воно завжди перебуває у стані війни... З цієї причини становище греків у цьому регіоні дійсно гірше нікуди, деякі з них більше не об’єднуються в міста, у той час як інші ще володіють ними, але як спільноти перебувають у жалюгідному стані, більшість там становлять варвари, які стікаються до них».
Таким був стан грецьких колоній більш ніж через століття після приходу римлян. Цей регіон уже ніколи не зміг повернути собі те економічне процвітання, торгівлю та зв’язки з внутрішніми материковими районами, що ними він користувався за часів Геродота. Постійно перебуваючи в стані війни або в очікуванні сутичок із місцевим населенням, колоністи мало що знали про своїх сусідів. «Босфор, Дон, скіфські болота лежать за його межами, — пише Овідій, дивлячись на північ та схід з місця свого заслання в Томісі, — у регіоні ледь відома дещиця назв. Далі немає нічого, крім холоду, у якому неможливо жити. Ах, як близько я від краю світу!»
Сучасник Овідія Страбон, автор відомої «Географії», знав про понтійські степи дещо більше, ніж відомий римський засланець. Від Страбона до нас дійшли назви сарматських племен та земель, що були під їхнім контролем. За його словами, язиги та роксолани були «мешканцями кибиток», або кочовиками. Водночас відомий географ геть нічого не повідомляє про осіле населення лісостепу навколо Дніпра, не кажучи вже про лісисті райони далі на північ. На відміну від Овідія, він не жив серед народів регіону, та і його джерела не були настільки добрими, як у Геродота. Страбон скаржився на непоінформованість «щодо народів, які оселилися далі на північ». Він писав: «...через це я не знаю ані про бастарнів, ані про савроматів, одне слово, про жодні народи, які живуть над Понтом, і про те, як далеко вони від Атлантичного моря і чи межують із ним їхні землі».
Якщо Геродот часто згадує Дніпро, то Страбон, схоже, був краще знайомий із Доном. Його джерела, імовірно, походили з Танаїса, грецької колонії у гирлі Дону, що належала до Боспорського царства, наймогутнішого об’єднання грецьких колоній, що відродилося з приходом римлян. Для Страбона Дон мав особливе значення. Він слугував «найсхіднішим кордоном Європи» — термін, що використовувався егейцями для того, щоб описати простір грецької присутності в зовнішньому світі. Страбон започаткував традицію, згідно з якою Європа лежала на захід від Дону, Азія починалася на схід від нього.
Таким чином, на початку І тисячоліття нашої ери, коли римляни прийшли до понтійських колоній, українські землі знову опинилися на самому краю того, що стане західною цивілізацією. Дон, або північний кордон еллінського світу, тепер став східною межею Європи. Там він залишатиметься майже дві тисячі років до того часу, коли розростання Російської імперії у XVIII столітті перекроїть карту Європи, відсунувши її східний кордон аж до Уралу.
Поділ понтійських степів на європейську та азійську частини позиціонував територію України як частину Європи, але мало що означав на практиці в римські часи. Страбон пише про сарматів на лівому й правому берегах Дону, а Птолемей, один із його наступників, у II столітті нашої ери писав про дві Сарматїї — європейську та азійську — поділ, що лишатиметься незмінним у працях європейських географів наступні півтора тисячоліття. Набагато важливішим від уявного східного кордону Європи був справжній цивілізаційний кордон між
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності», після закриття браузера.