Читати книгу - "Англійський пацієнт"

Піщані бурі є трьох видів. Вихор. Колона. Стіна. Перша знищує горизонт. Друга оточує «джинами, котрі танцюють вальс». Третя — стіна «мідно-червоного тиньку. Здається, що цілий світ навколо палає».

Дівчина підвела очі й побачила, що пацієнт спостерігає за нею. Його розповідь проривалася крізь темряву.

Бедуїни зберегли мені життя, бо мали на те причину. Я був корисним для них, розумієш? Коли мій літак упав серед пустелі, хтось там вирішив, що я маю певні знання. Що я вмію визначити місто, подивившись на скелет його обрисів на карті. Я справді носив у собі море інформації. Я з тих людей, хто, залишившись на самоті в чужому будинку, прямують до книжкової шафи, обирають книжку й проковтують її. Так історія входить у нас. Я пам’ятав карти морського дна, карти із зображеннями тріщин у земній корі, схеми маршрутів хрестоносців, намальованих на телячій шкірі.

Тож я знав цю місцину ще до того, як впав їм на голови, знав, що Олександр Македонський мав причини перетнути її ще в юному віці, а може, просто через елементарну жадібність. Я знав традиції кочівників, які чманіли від вигляду шовку чи колодязя. Одне плем’я випалило долину начорно для покращення теплообміну, збільшуючи таким чином імовірність дощу, і будувало циклопічні споруди, щоби простромити лоно хмар. Були й інші племена, котрі простягали відкриті долоні назустріч вітру. Вони вірили, що коли зробити це в потрібний момент, то можна відігнати бурю на сусідні ділянки пустелі, де жили їхні недруги. Тут постійно хтось топився, племена раптово ставали історизмом із пісками впоперек їхніх горлянок.

У пустелі легко втратити відчуття реальності. Коли я впав з неба на піски, в суцільне жовте марево, то міг думати лише про необхідність збудувати пліт… Я мушу збудувати пліт.

І там, хоч і лежав серед безкрайніх пісків, я знав, що оточений людьми води.

На Тассілін[9] я бачив наскельні малюнки, як свідчення тих часів, коли люди в Сахарі полювали на водяних коней в очеретяних човнах. У долині Ваді Сура бачив печери, вкриті зображеннями плавців. Колись тут було озеро. Я міг би намалювати на стіні його обриси для них. Міг би привести їх до того краю, шість тисяч років тому.

Запитай у мореплавця про найстаріший корабель, і він опише тобі трапецієподібне вітрило на очеретяному човні, який і досі можна побачити на наскельних зображеннях у Нубії. Дофараонівських. У цих пустелях археологи досі знаходять гарпуни. Це були люди води. Ще й сьогодні караванні шляхи схожі на річкові русла. Хай сьогодні вода — рідкісний гість у цих місцях. Вода є вигнанцем, якого повертають назад у каністрах і пляшках, але це тільки привид у твоїх долонях і на твоїх вустах.

Коли я загубився поміж цих людей, невпевнений, де саме перебуваю, мені досить було назви гірського хребта, місцевого звичаю, клітини цієї доісторичної тварини, щоб карта світу ковзнула на місце[10].

Що більшість із нас знає про ці райони Африки? Долина річки Ніл перетворилася на поле баталій, котре простяглося на вісімсот миль углиб пустелі, й армії щораз то йшли в наступ, то відступали. Танки «Віппет», бомбардувальники середнього класу «Боенхейм». Гладіаторські бої на біпланах. Вісім тисяч бійців. Але хто був ворогом? А хто був союзником цих плодючих земель Кіренаїки, солончаків Ель-Агейли[11]? Ціла Європа бавилася в солдатики в Північній Африці, у Сіді-Резеґ і в Тобруку.

Отак він і подорожував у темряві, під ковпаком, на ношах із бедуїнами впродовж п’яти днів. Чоловік лежав, огорнений змоченим в олії саваном. Несподівано температура знизилась. Вони дісталися долини, розтягнутої між високими червоними стінами каньйону, приєдналися тут до решти пустельного племені води, яке просочувалося й прослизало крізь піски й каміння, їхнє блакитне вбрання рухалося, схоже на крила чи краплі молока. Бедуїни зняли з нього прилиплу до тіла повсть. Чоловік був у велетенському лоні каньйону. Високо в небі кружляли канюки, котрі й тисячу років тому спускалися до цієї кам’янистої ущелини, де був їхній дім.

Уранці кочівники віднесли пілота в найвіддаленіший куточок урвища, чи, як вони його називали, сіка. Тепер бедуїни не соромилися голосно розмовляти біля нього. І він упізнав їхній діалект. Вони прийшли сюди по заховану зброю.

Пілота кудись несли, але його обличчя забинтували так, що очі дивилися тільки вперед, та й руки простягалися на ярд чи близько того. Дні мандрів заради можливості руху на ярд. Вони підтримували його руку, направляючи відкриту долоню вниз. Він торкнувся ствола пістолета Стена й відсмикнув руку. Запала тиша. Він був тут, щоб розповісти людям про зброю.

— Дванадцятиміліметровий кулемет Breda. Італійський.

Пілот відвів затвор, встромив палець, переконався, що кулі всередині немає, повернув затвор на місце й натиснув на гачок. Клац.

— Знаменита зброя, — пробурмотів чоловік.

Його посунули далі вперед.

— Французький, сім з половиною міліметрів, легкий кулемет «Шательро» 1924.

— Німецький, сім цілих дев’ять десятих міліметра. MG-15.

Пілота підводили до кожного пістолета чи кулемета. Схоже, зброя належала до різних історичних періодів та країн — cправжнісінький музей посеред пустелі. Його пальці пробігали контурами ствола й магазину або просто торкалися прицілу. Називав зброю, і люди вели його до наступного експонату. Йому по черзі передали вісім типів озброєння. Він вигукував голосно назву кожного, спочатку французькою, а потім рідною для них мовою. Але що це для них означало? Можливо, їх не так цікавила інформація про пістолет, як те, чи відома йому ця марка.

Його знову взяли за зап’ястя й опустили долоню до коробки з патронами. В іншій скриньці, трохи правіше, лежали гільзи, цього разу семиміліметрові. Поруч — інші.

Коли він був хлопчиком, його виховувала тітка, котра вкривала траву на газоні колодою карт сорочкою догори й учила його грі пельманізм[12]. Кожен гравець міг перевернути лише дві карти, а потім потрібно було по пам’яті скласти пари. Це відбувалося посеред абсолютно інших краєвидів, де у струмках пустувала форель, а пташки заливалися щебетанням лише для нього і він впізнавав їхні голоси. То був світ, повний назв. Зараз же він сидів із трав’яною маскою на обличчі, перебирав патрони, називав зброю, до якої вони підходять, заряджав, клацав затвором, підіймав дуло і стріляв у повітря. Звук у божевільному танці відлунював від стін урвища. «Луна — це душа голосу, що надихається порожнечею», — чоловіка, котрий записав цей рядок у