Читати книгу - "Іди, вартового постав"

— У цю мить мене цікавить оце велике місто. Ви двоє ніколи не пишете мені про місцеві скандали. Тітонько, я покладаюся на вас, розкажіть мені всі новини, що сталися протягом року, за п’ятнадцять хвилин.

Вона погладила Генрі по руці, радше щоб не дати йому завести ділову розмову з Атикусом, ніж з інших міркувань. Генрі сприйняв цей жест за прояв ніжності й відповів тим самим.

— Що ж,— почала Александра,— ти, мабуть, чула про Меривезерів. Дуже сумна історія.

— А що трапилося?

— Вони роз’їхалися.

— Не може бути! — здивувалася Джін-Луїза.— Ви маєте на увазі, що вони розлучилися?

— Так,— кивнула тітка.

Джін-Луїза звернулася до батька.

— Меривезери? Скільки років вони були у шлюбі? Атикус подивився на стелю, пригадуючи. Він любив у всьому точність.

— Сорок два роки. Я був на їхньому весіллі.

— Ми вперше запідозрили, що щось не так,— провадила Александра,— коли вони в церкві почали всідатися якнайдалі одне від одного...

— А по неділях безнастанно обмінювалися вбивчими поглядами,— додав Генрі.

— А потім узяли та й прийшли до мене в контору,— сказав Атикус,— і почали вимагати розлучення.

— І ти їх розлучив?

— Звісно.

— А на якій підставі?

— Подружня зрада.

Джін-Луїза зачудовано похитала головою. Господи, подумала вона, світ таки змінюється... Її роздуми урвав голос Александри.

— Джін-Луїзо, ти їхала в потязі в такому вигляді? Заскочена зненацька, вона не одразу втямила, що має на увазі тітка під «таким виглядом».

— Еге ж... так, мем,— відповіла вона,— хоча... хвилинку, тітонько. Я виїхала з Нью-Йорка в панчохах, рукавичках і черевичках на підборах. А це я вдягла, коли ми проїхали Атланту.

Тітка пирхнула.

— Я була би вдячна, якби ти вдягалася пристойніше, поки живеш із нами вдома. Люди в місті можуть скласти про тебе хибне враження. Подумають, що ти... що ти — нечупара.

Джін-Луїза занепала духом. Їхня Столітня війна триває вже двадцять шість років — і жодних ознак покращення, окрім коротких моментів незграбного перемир’я.

— Тьотю,— сказала вона,— я приїхала на два тижні, щоб просто побути вдома, ось і все. Навряд чи я взагалі вийду з хати. Я цілісінький рік виснажуюся вщент...

Вона підвелася, підійшла до коминка, глянула на камінну дошку й обернулася.

— Якщо люди в Мейкомі не складуть одного враження, вони складають інше. Вони і так не звикли бачити мене причепуреною,— в її голосі чулася терплячість.— Бачте, якби я вискочила перед ними виряджена, вони б сказали, що я перетворилася на нью-йоркську модницю. А ви тут мені кажете, що вони думають, ніби мені байдуже, що вони думають, коли я ходжу містом у штанях. Господи Боже, тітонько, увесь Мейком знає, що я не носила нічого, крім комбінезона, поки в мене не почалися місячні...

Атикус забув про свої руки. Нахилився зав’язати свої ідеально зав’язані шнурки і розігнувся з обличчям розпашілим, але серйозним.

— Досить, Скауте,— промовив він.— Вибачся перед тіткою. Не розпочинай чвар, не встигши приїхати додому.

Джін-Луїза усміхнулася батькові. Висловлюючи несхвалення, він завжди вживав її дитяче прізвисько.

— Вибачте, тітонько,— зітхнула вона.— Вибач, Генку. Я пригнічена, Атикусе.

— Тоді повертайся до Нью-Йорка і роби там, що хочеш. Александра підвелася і розправила численні виступи китового вуса на корсеті, які зусібіч охоплювали її фігуру.

— Ти обідала в потязі?

— Так, мем,— збрехала Джін-Луїза.

— А кави вип’єш?

— Залюбки.

— Генку?

— Дякую, і я залюбки.

Александра випливла з кімнати, не спитавши нічого в Атикуса.

— Ти так і не навчився пити каву? — мовила Джін-Луїза.

— Ні,— відповів їй батько.

— І віскі теж ні?

— Ні.

— Цигарки й жінки?

— Ні.

— Які ж у тебе нині радощі?

— Даю собі раду.

Джін-Луїза зробила жест, ніби грає у гольф.

— А як з цим? — спитала вона.

— Не твоя справа.

— Ти ще здатен тримати ключку?

— Так.

— Ти свого часу вельми пристойно грав, як на сліпого.

— З моїми очима все гаразд.

— Все гаразд, якщо не рахувати, що ти нічого не бачиш.

— Будь ласка, доведи своє твердження.

— Слухаюся, сер. Завтра в три, підійде?

— Так... хоча ні. Маю одну зустріч. Як щодо понеділка? Генку, є в нас якісь справи у понеділок по обіді?

Генк ворухнувся.

— Тільки одну — про іпотеку, о першій. Не забере у нас і години.

Атикус сказав своїй доньці:

— Тоді я твій. Судячи з твого вигляду, міс Причепо, це буде ситуація, коли сліпий веде сліпого.

Біля коминка Джін-Луїза підняла стару почорнілу дерев’яну ключку, яка роками правила ще й за коцюбу. Висипала з величезної прадавньої плювальниці її вміст — м’ячі для гольфа, поставила плювальницю на бік, пхнула ногою м’ячі на середину вітальні й уже заганяла їх назад, коли знову увійшла тітка з тацею, на якій були кава, чашки з блюдцями і торт.

— Для тебе, твого батька і твого брата цей килим — ганьба,— проголосила Александра.— Генку, коли я прибула вести тут хазяйство, перше, що я зробила, це віддала його пофарбувати у якомога темніший колір. Ти пам’ятаєш, який він мав вигляд? Та на ньому була чорна стежина звідси й до коминка, яку нічим не можна було вивести...

— Пам’ятаю, мем,— сказав Генк.— Боюся, я також до того доклався.

Джін-Луїза поставила ключку назад, поміж камінні щипці, зібрала м’ячики і висипала їх у плювальницю. Потім сіла на диван і стежила, як Генк збирає ті, що закотилися. «Так би повсякчас і дивилася, як він рухається»,— подумала вона.

А він уже повернувся на своє місце, з тривожною швидкістю проковтнув гарячу — аж пекучу — каву і сказав:

— Містере Фінч, мені вже час іти.

— Зачекай трошки, я піду з тобою,— відізвався Атикус.

— Ви справді хочете, сер?

— Звісно... Джін-Луїзо,— раптом звернувся він до доньки,— скільки з того, що тут у нас відбувається, потрапляє до газет?

— Ти про політику? Ну, коли губернатор вчиняє якусь нетактовність, про це пишуть у бульварній пресі, а опріч — нічого.

— Я маю на увазі заявку від Верховного суду на безсмертя[7].

— А, оце. Ну, якщо послухати, як те подає «Пост», ми лінчуємо їх на сніданок; «Джорнел» не звертає уваги; а «Таймс» так переймається своєю відповідальністю перед прийдешнім, що аж нудить. Я помітила лише бойкот автобусів[8] й оту