Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Жінку підняли в кузов. Мама і панна Ґрибайте посунулися, щоб її можна було покласти поряд із лисим. Дитину передали знизу.
– Ліно, будь ласка, – сказала мама, передаючи мені червоне маля. Узявши згорток, я відразу навіть крізь пальто відчула тепло маленького тільця.
– Боже, моя дитина! – заплакала жінка, дивлячись на мене.
Дитина тихо скрикнула й замахала крихітними кулачками. Її боротьба за життя почалася.
6
Чоловік із банку передав мамі свій піджак. Вона накинула його на плечі породіллі і прибрала в неї з обличчя волосся.
– Усе гаразд, люба, – сказала їй мама.
– Вітас! Мого чоловіка забрали, Вітаса! – видихнула молодиця.
Я подивилася на розчервоніле личко в пелюшках. Новонароджене. Дитина прожила лише кілька хвилин, а її вже Совєти записали в злочинці. Я пригорнула дитинку і торкнулася її лоба губами. Йонас прихилився до мене. Якщо вони таке зробили з оцим малям, то що чекає на нас?
– Як вас звати, люба? – спитала мама.
– Она, – молода матір витягнула шию. – Де моя дитина?
Мама взяла згорток у мене і поклала на груди жінці.
– Моя дитинка! Мила моя дитинонько! – заплакала жінка, цілуючи маля.
Машина рвонула вперед. Она благально подивилася на маму.
– Моя нога! – стогнав лисий.
– Чи є тут медики? – спитала мама, переводячи погляд від обличчя до обличчя. Люди хитали головами. Хтось навіть очей не підвів.
– Я спробую шину накласти, – зголосився банківський працівник. – Чи є в кого-небудь щось пряме? Будь ласка, допомагаймо одне одному.
Люди ніяково завозилися, замислившись, що в них такого є серед речей.
– Пане! – сказав Йонас. Він простягнув невеличку шкільну лінійку. Літня жіночка, яку вразило те, що я в нічній сорочці, заплакала.
– О так, це дуже добре, – відказав пан із банку й узяв лінійку.
– Дякую, золотко, – усміхнулася мама до Йонаса.
– Лінійка? Ви що, мені ногу шкільною лінійкою вправлятимете?! Ви з глузду з’їхали! – розкричався лисий.
– Наразі це найкраще, що в нас для цього є, – відказав банківський працівник. – А в кого є чим прив’язати?
– Пристрельте мене хто-небудь! – лементував лисий.
Мама зняла з шиї шовкову хустку і дала банківському працівникові. Бібліотекарка теж розв’язала шарф, панна Ґрибайте стала порпатись у торбі. Сорочка Они спереду просякала кров’ю.
Мені стало млосно. Я заплющила очі, намагаючись подумати про щось – про будь-що, аби заспокоїтись. Уявила свій альбом. Відчула, як рука сама поворухнулась. Образи, немов картинки з чарівного ліхтаря, зарухалися в мене перед очима. Наш дім. Мама пов’язує татові краватку на кухні, конвалії, бабуся… Її лице чимось мене заспокоїло. Я подумала про фотографію у валізі. Бабусенько, подумала я, допоможіть!
Ми прибули на якийсь полустанок за містом. Увесь він був забитий такими самими радянськими вантажівками, повними людей. Ми проїхали повз якусь машину, з кузова якої визирали чоловік і заплакана жінка.
– Пауліна! – гукав чоловік до нас. – Чи не у вас наша дочка Пауліна?
Я похитала головою.
– А чому ми за містом, а не на каунаському вокзалі? – спитала літня жінка.
– Може, так легше нас із родинами організувати. Адже на головному вокзалі стільки людей, – відповіла мама.
Певності в маминому голосі не було. Вона намагалася переконати себе. Я роззирнулася. Полустанок притулився в якійсь безлюдній місцині, навколо стояв темний ліс. Я відчула, як підіймається край килима і велетенська радянська мітла змітає нас під нього.
7
– Давай! – закричав енкаведист і відкрив кузов.
Полустанок був повний машин, офіцерів і людей з речами. Із кожною миттю шум гучнішав.
Мама нахилилася до нас і поклала руки нам на плечі.
– Тримайтеся мене. Якщо треба, тримайтеся за пальто. Ми не повинні загубити одне одного.
Йонас учепився в мамине пальто.
– Давай! – кричав офіцер, смикнувши якогось чоловіка з кузова так, що той упав на землю.
Мама й банківський працівник почали допомагати решті. Я тримала немовля, поки спускали Ону.
Лисий корчився від болю, коли його зносили з машини.
Чоловік із банку підійшов до енкаведиста.
– У нас є люди, які потребують допомоги медиків. Будь ласка, знайдіть лікаря.
Офіцер не звернув уваги.
– Лікарі! Медсестри! Нам потрібна медична допомога! – кричав чоловік у юрбу.
Енкаведист схопив банківського працівника, приставив йому до спини гвинтівку і повів геть.
– Мої речі! – крикнув чоловік.
Бібліотекарка схопила валізу чоловіка з банку, але не встигла передати йому: той уже зник у натовпі.
Зупинилася якась литовка і назвалася медсестрою. Вона зайнялася Оною та лисим чоловіком, а ми всі стояли колом навкруг них. Було багато пилу. Босі ноги Они вже облипли брудом. Мимо ходили маси людей, і всі намагалися не помічати відчайдушних облич інших. Я побачила дівчинку з моєї школи: вона разом із мамою проходила повз. Вона підняла руку, хотіла мені помахати, але мати затулила їй очі рукою.
– Давай! – гаркнув енкаведист.
– Ми не можемо лишити цих людей, – сказала мама. – Ви маєте дати нам ноші.
Офіцер тільки засміявся:
– Так понесете.
Ми понесли. Двоє чоловіків із нашої машини несли лисого, той лементував. Я несла маля й валізу, а мама підтримувала Ону. Йонас щосили тяг решту речей, йому допомагала бібліотекарка.
Ми дійшли до платформи. Там хаос просто стояв у повітрі. Розлучали родини. Діти плакали, матері благали. Двоє енкаведистів тягли кудись чоловіка. Жінка його не відпускала, і її протягли кілька метрів і лише тоді змогли відкинути ударами чобіт.
Бібліотекарка взяла в мене немовля.
– Мамо, а тато тут? – спитав Йонас, не відпускаючи її пальта.
У мене виникало те саме питання. Коли, де ці радянські офіцери схопили мого батька? Чи дорогою на роботу? Чи, може, коло газетного кіоску в обід? Я вдивлялася в юрмища на платформі. Були там літні люди. У Литві завжди шанували старість, а зараз наших стареньких гнали кудись, немов худобу.
– Давай! – Енкаведист схопив Йонаса за плечі й потяг кудись.
– НІ! – крикнула мама.
Вони забирали Йонаса. Мого красивого славного братика, який виганяв тарганів з хати, замість того щоб їх давити, який віддав свою лінійку, щоб перев’язати поламану ногу надокучливому лисому дідку.
– Мамо! Ліно! – кричав він, махаючи руками.
– Стійте! – закричала я і кинулася за ними.
Мама схопила офіцера за одяг і заговорила до нього російською – чистою, швидкою. Він зупинився і став слухати. Вона заговорила до нього тихіше, спокійніше. Я нічого не розуміла. Офіцер смикнув Йонаса до себе. Я схопила брата за другу руку. Він безгучно ридав, його плечі трусилися. На штанях у нього з’явилася велика мокра пляма. Він опустив голову й заплакав.
Мама витягла з кишені пачку рублів, обережно показала її енкаведистові. Він простягнув руку і сказав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж сірих сутінків», після закриття браузера.