Читати книгу - "Після тебе"

У мене було дві операції на стегні, а ліва нога та рука в гіпсі по самі суглоби. Кіт, один із санітарів, запропонував написати щось у мене на гіпсах — мовляв, це не дуже добра прикмета, якщо вони залишаються білими. Але його напис виявився таким непристойним, що Евеліні, медсестрі з Філіппін, довелося замазати його, щоб ніхто не побачив. Він возить мене на рентген та в аптеку, дорогою розповідаючи лікарняні плітки. Я б чудово жила і без розповідей про те, як люди повільно й жахливо помирають, але його це явно веселить. Я впала з п’ятиповерхівки і вижила, тож у лікарні я точно крутіша за пацієнта з кишковою непрохідністю з палати «С» або дурепи, що випадково відрізала собі палець секатором.

Неймовірно, як швидко втягуєшся в лікарняне життя. Я прокидаюся, мною опікуються декілька людей — я їх уже впізнаю, — потім намагаюся правильно відповідати лікарям і чекаю, доки приїдуть батьки. Вони займаються якимись дрібницями в мене в палаті й надзвичайно шанобливо ставляться до лікарів, які до мене заходять. Тато постійно перепрошує за те, що я не можу нормально стрибати, — аж доки мама не дає йому копняка в ногу. Досить боляче, мабуть.

Коли звичні справи закінчено, мама прогулюється по крамницях у вестибюлі й повертається з гучним обуренням щодо кількості фастфудів.

— Тільки уяви собі, Бернарде, той одноногий з відділення серцево-судинних сидить собі там, занурившись по вуха у чизбургер та картоплю! Неймовірно!

Тато сидить на стільці біля моїх ніг і читає місцеві газети. У перші декілька тижнів він усе чекав, коли ж з’явиться стаття про мене. Я намагалася йому пояснити, що в цій частині міста навіть про подвійні вбивства не завжди згадують у коротких повідомленнях. А ось у Стортфолді минулого тижня на першій шпальті була стаття під назвою «На стоянці біля супермаркету залишили візки в неналежному місці». А за тиждень до того — «Школяр засмучений через стан ставка для качок». Тож переконати його важко.

У п’ятницю після останньої операції на стегні мама привозить халат — він на один розмір мені завеликий. Також у неї велетенський пакунок яєчних бутербродів. Мені навіть не доводиться питати, що там, — як тільки вона відкрила пакунок, палату огорнув сірчистий запах. Батько махає перед носом долонею:

— Медсестри казатимуть, що то я, Джозі. — Він швидко відчиняє й зачиняє двері.

— Вона занадто худа — їй треба їсти яйця. А тобі б узагалі краще помовчати — ти звалював свої запахи на собаку ще два роки після того, як він здох.

— Та я ж просто хотів зберегти романтику наших стосунків, люба.

Мама стишила голос:

— Тріна казала, що її колишній якось пустив півня і накрив її ковдрою з головою. Тільки уяви!

Батько глянув на мене:

— Коли я таке роблю, твоя мама погрожує змінити громадянство.

Вони сміються, але є якась напруга. Я чітко це відчуваю. Коли весь світ стискається до крихітної кімнати, починаєш різко відчувати найдрібніші зміни настрою: коли лікарі беруть рентгенівські знімки й відвертаються, щоб їх роздивитися, коли сестри прикривають рота, щоб поговорити про когось, хто помер десь поруч.

— Що таке? У чому річ? — питаю.

Вони ніяково дивляться одне на одного.

— Ну… — Мама сідає на краю ліжка. — Доктор каже… консультант каже… не зовсім зрозуміло, як саме ти впала.

Я відкушую шматок яєчного бутерброда — лівою рукою я вже можу тримати деякі речі.

— А… Мене відволікли.

— Коли ти ходила дахом.

Жую свій бутерброд.

— А може, ти ходила вві сні, серденько?

— Тату. Я ніколи в житті не ходила вві сні.

— Ходила. Пам’ятаєш, коли тобі було тринадцять, ти вві сні спустилася на кухню і з’їла половину торта, що був призначений для Тріни на день народження?

— М-м… Ну, є певна вірогідність, що я тоді не зовсім спала.

— І рівень алкоголю в тебе в крові… Лікарі кажуть, що ти випила… випила страшне багато.

— У мене був важкий вечір на роботі. Я випила склянку чи дві, а потім піднялася на дах подихати свіжим повітрям. А тоді мене відволік голос.

— Голос.

— Я стояла на краю і дивилася на місто. Я іноді так роблю. А потім почула за спиною голос — голос дівчини. Я злякалась і втратила рівновагу.

— Дівчини?

— Я пам’ятаю лише її голос.

Тато нахилився до мене:

— А ти певна, що то була справжня дівчина? Не уявна…

— Тату, я розтрощила собі стегно, а не голову.

— А вони й казали, що швидку викликала дівчина. — Мама торкнулася татової руки.

— Тобто ти кажеш, що це нещасний випадок?

Я перестаю жувати. Вони сором’язливо відводять очі.

— Що? Ти… ти думаєш, що я стрибнула, чи що?

— Ми нічого такого не кажемо. — Тато чухає потилицю. — Просто… ну… відтоді як… усе пішло якось не так… ми довго не бачили тебе… і нас трохи здивувало те, що ти серед ночі гуляєш дахами. Раніше ти боялася висоти.

— Раніше я була заручена з чоловіком, який вважав нормальним рахувати витрату калорій уві сні. Господи, ось чому ви так мною опікуєтеся? Бо думаєте, що я хотіла себе вбити?

— Ні, просто нас розпитують про всіляке…

— Хто розпитує? І про що?

— Та ті, психіатри. Вони просто хочуть пересвідчитися, що ти в нормі. Усе склалося… ну… ти розумієш, відтоді…

— Психіатри?

— Вони записали тебе на прийом. Щоб поговорити з тобою. У нас була довга бесіда з лікарями — і ми забираємо тебе додому. Це лише доки ти не одужаєш. Ти ж не можеш сама залишатись у тій твоїй квартирі. Вона…

— Ви були в мене у квартирі?

— Ну, ми ж мали забрати твої речі.

Запала тиша. Я уявляю, як вони стоять на порозі. Мама міцно тримається за сумочку, роздивляючись брудну постіль, порожні пляшки з-під вина на камінній поличці, одинокий надкушений горіховий батончик у холодильнику. Уявляю, як вони хитають головами, обмінюючись поглядами. «Ми точно зайшли в потрібну квартиру, Бернарде?»

— Зараз тобі треба побути з родиною — доки ти не оговтаєшся.

Я хочу сказати, що мені буде нормально і в моїй квартирі — хай