Читати книгу - "Київська Русь"

— М.І. Костомаров — розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, побуту і мови, єдності князівського роду, християнської православної віри і церкви. Серед найважливіших чинників, які підтримували єдність Русі, історик називав боротьбу з зовнішніми ворогами і єдність правових норм[33]. “Корінний зачин руського державного ладу йшов двома шляхами: з одного боку, до складання Руської землі в єдинодержавне тіло; з іншого — до утворення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи кожне свою самобутність, не втрачали між собою зв’язку і єдності [...] Русь ішла до федерації, і федерація була тією формою, в яку вона почала прибиратись. Татарське завоювання зробило крутий поворот в її державному житті”[34].

У вступній лекції до курсу руської історії М.І. Костомаров визначив форму давньоруської державності як удільно-вічову. Остаточно цей принцип бере гору з половини XII ст., але в основних своїх рисах він з’явився вже в X ст. Удільність, згідно з істориком, становить собою такий лад, коли самобутні частини, не змішуючись хімічно воєдино і не припиняючи свого осібного існування, всі разом утворюють одне державне тіло. Єдність князівського роду була головною видимою інституцією нашої удільності, але не єдиною. З середини XII ст. замість довільних князівств виступає самобутність земель за природним поділом. Монголо-татарська навала зупинила удільно-вічовий механізм руського життя. “Наша Русь, паралізована навалою і рабством, зі своїм удільним укладом, продовжувала близько століття несвідомий рух на колишній лад. Не маючи сил змінити цей лад, ні звільнитись від тяжкого кошмару”[35]. Лише в XIV ст. історичне життя руських земель розгалужується на два основних річища: на сході — у формі Московського царства, на заході — у формі Великого князівства Литовського, яке досить швидко з’єдналося з Польщею.

Ідея єдності Русі IX — XIII ст. знайшла обґрунтування у працях B. Й. Ключевського. Як і М.І. Костомаров, він в історії Київської Русі бачив боротьбу двох засад, із яких одна вела до політичного дроблення, а інша — до збереження її єдності. Круговерть князівських воєн втягувала в свою орбіту місцеве життя, місцеві інтереси земель-князівств, не даючи їм надто відділитись. На питання, що становила собою Русь XII ст., чи була вона єдиною, цілісною державою з єдиною верховною владою, В.Й. Ключевський давав ствердну відповідь: “На Русі була тоді єдина верховна влада, тільки не єдиноособова [...] Увесь князівський рід став елементом єдності Русі”[36]. Вважаючи Русь XII — XIII ст. федерацією, побудованою на факті родинності правителів, історик не поділяв думки про цілковиту окремішність давньоруських земель. “В ній (Русі. — П.Т.) діяли зв’язки, які з’єднували землі в одне ціле; але були вони не політичні, а племінні, економічні, соціальні і церковно-моральні”[37].

Лише з початку XIII ст. Київ і Київщина, згідно з В.Й. Ключевським, поступаються місцем Суздальщині і її центру — Володимиру-на-Клязьмі.

В.Б. Антонович вважав, що новий поворот руської історії відбувся в кінці XII ст. Замість колишнього сильного центру державної влади у Києві виникає кілька нових центрів: Ростово-Суздальський, Новгородський, Галицький і Полоцький[38].

Велику увагу приділяв Русі у своїй творчості М.С. Грушевський[39]. Опрацювавши широке коло писемних і археологічних джерел, він показав всю суперечливість історичного розвою Київської Русі. Упродовж IX — XIII ст. досягли високого рівня розвитку економіка, культура, право, виплекані Києвом, але сам державний організм поступово занепадав. Історик, на відміну від більшості дослідників, навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київської держави. Процес цей продовжився аж до монголо-татарської навали, мав “застої і перерви”, коли окремим князям вдавалося відновлювати “давню державну систему, залежність давніх провінцій від Києва”. Перша стадія у процесі цього розкладу закінчилася князюванням Мстислава Великого, після чого почався політичний занепад Києва. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М.С. Грушевський вважав 1169 рік (взяття Києва військами Андрія Боголюбського), а фіналом — монголо-татарську навалу.

Вали літописного міста В’яхань на Сумщині

Як вважав історик, агонія давньої Руської держави закінчилася вповні вже в середині XIII ст., але завдяки сформуванню в україно-руських землях нового політичного центру, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-Волинська держава), державне життя в Україні протяглося ще на століття довше[40].

Дискусії з приводу державно-політичного розвитку Київської Русі продовжуються і в наш час. У працях М.М. Покровського, Б.Д. Грекова, С.В. Юшкова, А.М. Насонова, Д.С. Лихачова, М.М. Тихомирова, Б.О. Рибакова, В.Й. Довженка, М.Ф. Котляра, П.П. Толочка, І.Я. Фроянова та інших істориків спільним е ствердження феодальної сутності розвитку Русі. Що стосується державного устрою, економічного і культурного розвитку, то тут думки істориків розійшлися.

Б.Д. Греков пов’язував розклад Київської Русі в XII ст. з економічним запустінням Середнього Подніпров’я. Уже в другій половині XII ст. процес зміцнення і відокремлення нових політичних центрів і ослаблення Києва пішов настільки далеко, що, як стверджував Б.Д. Греков, Київ на той час остаточно перестав бути стольним містом великої, хоч і не міцної, держави[41].

Піч житла XII — XIII ст. Вишгород

Близьких поглядів дотримувалися С.В. Юшков, М.М. Тихомиров, Б.О. Рибаков. Щоправда, вони не ставили політичні процеси в безпосередню залежність від економічних[42]. За Б.О. Рибаковим, Київська земля навіть в кінці XII ст. становила собою один із найрозвиненіших регіонів Русі, а Київ був найбільшим економічним і культурним її центром.

Д.С. Лихачов відзначав, що, незважаючи на роздробленість Русі та ріст обласних відмінностей, у XII — XIII ст. розвивалась і самобутня єдина основа руської культури. Утворення національних культур кожного з братських народів (російського, українського і білоруського), як вважав Д.С. Лихачов, більшою мірою зобов’язане процесам об’єднавчим, ніж роз’єднавчим[43].

А.М. Насонов не схильний був перебільшувати фактори дроблення Київської держави. Самостійність князівств не усувала певних елементів державної єдності, одним із серйозних доказів чого є “Повість минулих літ” з її широким географічним та історичним горизонтом, вченням про єдину східнослов’янську країну і народність[44].

Концепція єдності Русі і ролі Києва як економічного, культурного і політичного її зосередження знайшла обґрунтування у працях В.Й. Довженка, П.П. Толочка. Землі-князівства не становили собою чогось нового для Русі XII — XIII ст., а виникли з утворенням Київської держави і були її структурними одиницями. Історичний процес характеризувався відцентровими і доцентровими тенденціями. Перевага лишалась за останніми. Єдність Русі трималась на міцних економічних зв’язках, єдності матеріальної і духовної культури, мови, віри, свідомості необхідності оборони руських земель від зовнішніх ворогів, спільності законодавства, родинних зв’язків правлячої князівської династії[45].

Важливим