Читати книгу - "Дикі володарі"

що писали газети. Перша хвиля ентузіазму: «прорив у науці», «людина стає богом», «неможливе — можливим». Групу винахідників, котрі «подарували» людству першого людика, носили на руках, відливали в бронзі й друкували на поштових марках. Кажуть, щоправда, при виготовленні живих механізмів не обійшлося без забороненого вже тоді клонування, але позаяк секрет виробництва біороботів від початку перебував у руках однієї-єдиної фірми, «Яхве», деталей ніхто не розголошував. Та й більшість не цікавилася деталями — лише результатом, який «приголомшував уяву», «перевершував все можливе доти…», «результатом, що»… ну, й таке інше.

Природно, технологія виготовлення біороботів виникла не на пустому місці. Але, подейкують, що це справді був якісний прорив у науці, стрибок уперед. Перший механізм настільки вразив «широку громадськість», що ніхто не став чекати закінчення експерименту. Людство завжди потребувало ідеального слугу, покірного раба — але водночас і відпущення гріхів за його використання. Отримали, що хотіли. А три роки тому постарілі механізми почали давати збій. Точно як старі, яких виводить із рівноваги мізер: вистиглий чай, зім’ята ранкова газета, зіпсований радіоприймач. Але якщо стара людина в найкращому разі викличе в оточуючих напад головного болю й роздратування, то людик здатний на більше. Наприклад, на вбивство.

Перші два випадки списали на обставини. Після третього газетярів угамувати не вдалося. Після шостого почалася паніка.

Стрепенулася й ожила церква, яка досі мовчала. «Ага, — сказали священики, — ми ж вас, між іншим, попереджали. Не хотіли слухатися? — ось вам гнів Господній. А що попереду!..»

Почалися демонстрації, мітинги, виступи на захист і на знак протесту; мали місце спроби знищити біороботів… ну, здогадатися про наслідки нескладно. Вся ця катавасія співпала з виборами президента. І нинішній (тоді ще кандидат) запропонував: панове, вбивати живі механізми не гуманно — адже вони живі. Краще ми їх ізолюємо від суспільства й дозволимо доживати свій вік. Учені, які до того моменту — були засумували, стрепенулися й підтакнули: «Давайте-давайте!» Вчених, як відомо, хлібом не годуй — дозволь поспостерігати. Так з’явилася долина біороботів, з невеличким дослідницьким центром, службою охорони й таке інше, інше, інше. Вхід сюди тільки один, і це зручно: по стрімких схилах навіть біоробот не зможе піднятися. Коротше, всіх усе влаштовувало. Особливо людиків, які вважають себе звичайнісінькими дідусями-бабусями мільйонерами на відпочинку. І якби ситуація не змінилася, все так би й тривало.

Але ситуація, біс її б ухопив, змінилася!..

7. Будиночок пані Джессіки стоїть у центрі невеликого озера, на острівці, з’єднаному із сушею тонким дощаним мостом; щоразу, коли я в’їжджаю, той вібрує й норовить скинути мене у воду. Потім біля дверей з’являється хазяйка, впирає руки в боки й решту шляху я долаю під її пильним поглядом — доти, поки не потрапляю в зону влучення, тобто чутності. Пані Джессіка любить побалакати багато й довго, для неї є важливим сам факт присутності слухача. Співрозмовники пані Джессіці ні до чого.

Узагалі ж, бабу я недолюблюю. Маю на те причини, справа навіть не в балакучості. Просто одного разу вона мало не зірвалася. Ми сиділи й розмовляли, і раптом пані Джессіка підвелась і пішла на мене, повільно, загрозливо. І навіть підняла руку для удару. Спочатку я спробував запитати в неї, у чім річ, але баба мовчала і йшла. Тоді я встав із крісла, маючи намір… а-а, сам не знаю, що збирався в той момент робити. Коротше, встав, а вона взяла та й зупинилася. І — буденно так — повідомляє, мовляв, ну от, парубче, на вашому плечі сиділа та клята муха, за якою я вже півдня ганяюся! Нащо ж ви її сполохали?..

Коли я з переляку розповів про цей випадок у Центрі, там усерйоз підняли питання про «ліквідацію» пані Джессіки. Навіть моєю думкою поцікавилися. А я що? — я сказав, усе нормально. (Ну, а насправді, звичайно, якщо б без мене вирішили «ліквідувати», я зітхнув би з полегшенням, але дуже не люблю, коли… коротше, смертний вирок підписувати не люблю — нікому, навіть біороботам, хоча багато хто й вважає їх лише речами.)

Відтоді в наших стосунках з пані Джессікою, власне, мало що змінилося. Вона, здається, взагалі не пам’ятала про свою спробу вбити муху (і мене заодно, не варто приховувати), я ж не загострював на «прикрому непорозумінні» уваги. Просто став уважніше стежити за тим, що відбувається. Ну й, зізнаюсь, про симпатію між нами не могло бути й мови, тільки ввічливість листоноші, котрий не бажає втратити роботу, та балаканина самотньої старенької, якій, по суті, однаково, на кого виплескувати потік думок.

— Щось ви припізнились сьогодні, парубче, — для спостережливості пані Джессіки меж не існувало. — У часи моєї молодості, між іншим, ніхто собі подібного не дозволяв. Пам’ятаю, кілька разів спізнювалися на роботу — що було, то було — але завжди, завжди страшно переживали.

«Але переживали таки. От і я сподіваюся пережити».

— Пробачте, з незалежних від мене обставин…

Пані Джессіка роздратовано відмахнулася:

— Облиште це, хлопче! Які ще «незалежні від вас обставини»? І це при нинішньому рівні розвитку суспільства? Ні, я рішуче відмовляюся вас розуміти! Зверніть увагу…

(«Боже, чому в неї немає кнопки, яка б виключала цей автомат з виробництва слів?! Чому взагалі ті розумники з „Яхве“ не подбали про кнопку? Ну чому?…Хоча, з іншого боку, тоді я б…»)

— …Ви слухаєте мене, парубче?

— Звичайно, пані Джессіко. Слухаю, уважно слухаю.

— Отож, будьте ласкаві, нарешті поясніть причину. І заходьте ж у будинок, не стійте на порозі, як бовдур! Слово честі, іноді життя стає просто нестерпним!

Я залишив велосипед і пішов за пані Джессікою до будинку, кидаючи навсібіч уважні обережні погляди.

Ми опинилися у вітальні, обставленій розкішно й без смаку. Хоча, звичайно, я всього лише листоноша, мені складно судити. Й у будь-якому разі пані Джессіка моєї думки не почує. Навіть якщо я ризикну її висловити.

За величезним, вкритим дорогою скатертиною столом сиділа пані Марта — сухорлява, безневинна на вид бабуся. Взагалі ж, за небезпечністю вона в нас друга в долині, але виглядає мирно. Ми привіталися, я присів до столу і погодився почаювати зі старенькими, розриваючись між необхідністю їхати далі й… — чим ще? хіба тільки, примарними підозрами.

Поки пані Джессіка ставила на стіл четвертий чайний прибор, я рився в сумці в пошуках пошти для хазяйки, а пані Марта розписувалася за одержання своєї й розповідала останні новини.

— Учора закінчила чергову главу. Саму-розсаму печальну, де Моніка втрачає сина. Ми оце збиралися сьогодні почитати її… вірніше, я збиралася почитати її Джессіці, але, знаєте, тут…

— Тобі скільки ложок цукру,