Читати книгу - "Час великої гри. Фантоми 2079 року"

— Починайте, отче, — наказав Чміль.

— Отче нащщо на небі… Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі…

Братчики почали повторювати слова молитви, а ті, що не знали слів, ворушачи губами, бубоніли щось, аби не відрізнятись від інших.

— Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні…

— І сала з горілкою теж, — додав неголосно Святополк і змовк, бо на нього пильно подивився Чміль.

— І прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, — повторювали братчики ревно, вимолюючи в Бога життя і прощення.

Тільки Фавн сидів мовчки, похиливши голову й заплющивши очі, наче полинув далеко від цих людей, які врятували йому життя, та від їх молитви.

— І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого… Амінь.

Частина братчиків осінила себе хрестом.

— Браття, — урочисто мовив Чміль, — нелегкий час випав на нашу долю. Багато з нас втратило своїх рідних і близьких, свої домівки й потом–кров'ю нажите майно.

По пласкому як корж, обличчю Микити покотилися сльози, бо згадав він своїх батька, матір, малих братів і сестер, яких восени викосила вірусна пошесть, що прокотилася від джунгарських степів Чорної Орди і до Португалії, не пощадивши ні старих, ні малечу бо збудником виявився вірус–мутант — продукт вибухів на азійських теренах. Ті, хто захворював — а таких назбиралось до третини всього населення Землі, — за два дні вкривалися чорним висипом і на четвертий день вмирали. Лічені щасливчики залишалися в живих. Хворобу назвали Чорним Мором, хоча насправді це був давно забутий людством різновид чорної віспи.

— Проте, ми з вами — живі, і наш обов'язок перед мертвими — захистити наших живих братів і сестер, які страждають гірше за нас, бо беззахисні й беззбройні, голодні й холодні. Хочу нагадати, що метою нашого козацького братства є захист українського люду й українських земель від усіх зайд і розбійників, від продзагонів опричників й бандформувань смертохристів, від різного мотлоху — колишніх жандармів та сірих бригад. Я вдячний вам, що зголосилися добровільно і служите самовіддано. Хочу сказати, що днями я отримав через народну пошту повідомлення з Києва, а в ньому різдвяні поздоровлення від побратимів зі Спасо–Чорнобильського, Спасо–Запорізького, Спасо–Миргородського та Волинсько–Поліського братств, створених останнім часом. Київ повідомляє, що йде підготовка до створення єдиного координуючого центру на базі Києво–Могилянського братства…

— Знову Київ усім керує, — невдоволено кинув Святополк, — а ми тут відбуваємо за всіх… Знову пани на нашу голову.. Мало їх різали.

— Святополк! Гарапника захотів? Не подивлюся на свято! — перервав свою розповідь Чміль.

— Він до Зари захотів, — реготнув хтось із братчиків.

— Тиша! — стукнув кулаком по столу Мармиза. — Продовжуйте, сотенний Чміль.

Чміль, розуміючи, що всі хочуть з'їсти куті, скуштувати оселедців з цибулею, политих олією, а ще більше — випити узвар, до якого, з дозволу сотенного, додали трохи самогону, скоротив до мінімуму своє повідомлення.

— Отже, братства стануть першими ланками порядку і влади на нашій землі, спустошеній війною, олігархами, поміщиками та окупантами. А тепер прошу, браття, почастуватися, чим Бог послав.

І перший налив собі до склянки темно–коричневий узвар й, піднявши склянку, сказав:

— Христос рождається! Славімо Його! Будьмо!

— Будьмо! Славімо Його, — дружно підтримали сотенного голодні братчики, дзенькнувши стаканами. Тільки Фавн відмовився від узвару, понюхавши плин і відчувши в коричневій рідині, де плавали засушені грушки й сливи, запах алкоголю. Натомість узяв шматок свіжого житнього хліба, спеченого зрання Зарою, поклав зверху трохи квашеної капусти і кружальце білої беручкої цибулі й почав повільно жувати цю смакоту. Потім, набравши до чашки з великої миски трохи куті з медом і маком, попросив Микиту відвести його до келії, куди поселив його сотенний Чміль: маленька кімнатка — колишня комора для щіток і мітел — розміщувалася в самому кінці казарми, поряд зі складом зброї.

Микита повернувся до зали, де гульки були в розпалі. Троє братчиків, накинувши на себе вивернуті кожухи, в масках, змайстрованих з фарбованої марлі й приклеєної вати, принесли Віфлеємську зірку, зладнану з залишків люстри, знайденої в пограбованому офіцерському клубі, почали бігати навколо ялинки і ясел, радісно розмахуючи руками й всіляко виказуючи радість з факту народження божественного Дитяти.

— Маленький Ісусик

Не спить, не дрімає,

Своїми руками весь світ обіймає.

Ірод у Москві вдавився,

Бо Христос наш народився!

Братчики упізнали густий бас Нестора–літописця, як кликали молодого студента філософії з Могилянської академії, довговолосого юнака на прізвище Маркіян Пеленський. Тут вихопився другий вертепник, Степан Голик, який підігрував собі на гармошці, — вічний повстанець, член УМАР — українського махновського руху забороненої попереднім режимом організації, — який ховався від Державної Варти (ДерВару) в ЗЕКу-116[1] і ледве не був розстріляний військами Чорної Орди напередодні Великого Вибуху Не маючи жодних музичних здібностей, Голик компенсував їх відсутність безладним рипом гармошки й голосним вигукуванням колядки.

— Як Дитятко мале народилось,

У Віфлеємі воно поселилось,

— кричав Голик так, що його слова почув у дальній келії братчик Фавн, який задумливо стояв з чашкою куті перед напівзамерзлим віконцем, на шибках якого срібно різьбився крижаний гербарій.

— В небі зіронька сіяє

І всю землю обіймає,

— продовжував вигукувати ветеран махновського руху, який взяв на груди не одну склянку узвару.

— Підсипте до ясел сінця,

Щоб ангелики впали на колінця,

Ісусика вони вітають

І чемно рученьки складають.

Нестор–літописець схопив з ясел Супер–Секс–Барбі й притулив до грудей, наче насправді притискав малого Христа, а третій колядник — це був Святополк — почав махати Віфлеємською звіздою так, що світло ліхтарів і свічок, які коптіли в залі, засяяло й почало фіолетово виблискувати в скляних гранях старої люстри, потішивши братчиків, які згадали мирний електричний час.

Святополк також вирішив показати братчикам свої поетично–музичні таланти: заспівав досить приємним баритоном на мелодію всім знаної пісні:

— І шумить, і гуде,

Сніг холодний іде,

А хто ж мене, молодого,

До Ісуса проведе?

І відповідав сам собі писклявим жіночим голосом:

— Проведу я тебе,

Де Христосик живе,