Читати книгу - "Позивний Бандерас"

Бандерас прослизнув у намет і, залишаючись непоміченим, зупинився при вході. Він побачив, що вусатий полковник стояв за розкладним столом, а по обидва боки від нього розташувалися майори – десантник і вевешник. Розмова була гарячою.

– Трясця вашій матері! Годі! – прогримів комбат.– Знаєте, у чому в нас проблема? У тому, що ви бавитеся! Командири, бляха! Герої!

Комбат по черзі повертався до кожного з майорів, не визначаючи, хто правий, а хто винен. Поки полковник розпікав підлеглих, Бандерас миттєво склав попередні фізіогномічні портрети учасників конфлікту.

Форма очей комбата свідчила про високі здібності планувати ситуацію на багато ходів наперед. Довгий ніс – що він гарний аналітик. Від нього важко приховати інформацію, усе в нього, мов на долоні. Горбинка на носі вказувала на почуття гідності, вміння ставати в позу й наполягати на своєму. Вуса промовляли про непокірливість і конфліктність. Важка щелепа – про природжену силу. У таких людей краще на шляху не ставати.

Форма обличчя Купола була трикутна: високе чоло, виступаючі вилиці, випнуте трохи вперед підборіддя. Борода-еспаньйолка додавала мужності, а легка щелепа свідчила про великі амбіції майора десантників. Така людина відзначається хитрістю, схильна діяти лише у власних інтересах.

Обличчя Чорного, навпаки, гладко поголене. Отже він контролює себе, свою агресію, емоції, дотримується наказів, дисциплінований, або ж добре імітує слухняність. Повні кругляві щоки – ще той скнара. Те, що вже захопив, зáпросто так не віддасть. А що втупився в підлогу, можна було зробити висновок, що він вважає себе невизнаним, недооціненим. Ніс указував, що його власник образливий, і за можливості зробить усе, аби повернути кривдникові боржок.

«Обидва майори тримаються впевнено,– подумав Бандерас.– Цікаво, однак, хто насправді винен? Десантники пожартували? Чи вевешник навмисно спровокував конфлікт? Навіщо?».

– Хочете, щоб до кінця цього клятого перемир’я бійці перебили один одного? – полковник заглядав просто в обличчя підлеглим.

Суть бійки стала зрозумілою, і залишатися непоміченим далі не було сенсу. Бандерас злегка тупнув ногою по долівці, щоб привернути до себе увагу. Полковник миттєво обернувся на звук.

– Хто там іще?! – грізно запитав комбат.

Бандерас упевнено зайшов до намету.

– Пане полковнику, дозвольте доповісти! Капітан Саєнко, позивний «Бандерас», прибув у ваше розпорядження з групою саперів у кількості трьох бійців! – по формі відрекомендувався Бандерас і простягнув комбатові свої документи.

Комбат узяв документи, уважно їх роздивився, потім пильно подивився Бандерасу в очі й простягнув капітанові руку.

– Полковник Павлійчук, позивний «Батя»,– відрекомендувався комбат, вітаючись.– Нарешті ви прибули, капітане. А то без саперів, як без рук.

Обидва майори теж із цікавістю дивилися на капітана саперів.

– Знайомтеся, капітане, це – майор Моляр, позивний «Чорний».– Батя рукою вказав на вевешника.– А це – майор Коцюба, позивний «Купол».

Комбат не дивився на майорів, даючи зрозуміти, що конфлікт не вичерпано, а відкладено. Бандерас по черзі потиснув руки обом майорам.

– Усі, крім капітана, вільні! – наказав Батя.– І щоб через годину доповіли мені, де цей клятий ніж!

Моляр і Коцюба слухняно вийшли з намету. Батя сів за стіл і знов уважно подивився на Антона.

– Отже, прибули…

– Ніхто не повинен знати, хто ми насправді,– напівголоса відразу попередив Бандерас.– Для всіх ми звичайні сапери.

– Зрозумів,– утомлено хитнув головою комбат.– Якщо є запитання, ставте.

– Про диверсанта більше інформації не надходило?

– Нічого, крім тієї записки із села.

– Як вона до вас потрапила?

– Біс її знає. Хтось підкинув листа. Прочитав, а там таке… Одразу повідомив куди треба.

– Отже це хтось зі своїх?

– Виходить, що так,– непевно промовив Батя.

– Ви когось підозрюєте?

– Я впевнений у своїх бійцях! – із ходу завівся полковник.– Хіба що Чорного та його людей мало знаю.

– Цей майор, у якого вкрали ніж, давно він тут?

– Приїхав за тиждень перед тим, як сепари маршрутку спалили і на нас звернули.

– Давно у Чорного конфлікт із десантниками? – продовжив ставити запитання Бандерас.

– Та який там конфлікт? – напружився Батя.– Просто не порозумілися. Між різними родами військ таке трапляється.

– Уже відчув це на собі,– довірливо погодився Бандерас, аби розслабити напруженого комбата.– У моїй групі всі військові розвідники, тільки я…

Зненацька Антон почув якийсь шерех, обернувся і помітив у отворі силует військового. Це був Купол, який чомусь повернувся до намету.

– Які будуть накази для саперів? – навмисно голосно запитав Бандерас у комбата.

Батя теж завважив Купола, усе зрозумів і схилився над столом, на якому була розкладена мапа їхньої місцевості.

– Дивись, капітане,– показував Батя об’єкти на мапі.– Це село – буферна зона між нами та сепарами. Тут річка, а тут міст.

Бандерас зосереджено втупився в мапу, хоча і без неї знав навколо кожну галявину.

– Під опорою мосту застряг, бляха-муха, снаряд від «Граду»,– вів далі комбат.– Якщо вибухне, доведеться новий міст будувати.

– Зрозумів! Зробимо! – запевнив Бандерас.

– Куполе! – гукнув Батя.– Заходь!

Купол кашлянув. Він вочевидь намірявся щось сказати, але комбат сам звернувся до десантника.

– Куполе, підкинеш саперів на броні до мосту та забезпечиш прикриття! – наказав комбат.

– Плюс! – відповів Купол.– А щодо ножа…

– Потім доповіси,– урвав його полковник.– Виконуйте!

– Плюс! – промовив Бандерас і вийшов із намету слідом за десантником.

«Навіщо повернувся Купол? Щоб додатково повідомити щось про конфлікт? Чи щоб підслухати мою розмову з комбатом?» – ці думки непокоїли професійного контррозвідника.

Рядовий Максим Горшков – позивний «Мореман»

У той час, коли побратими-розвідники виконують небезпечні завдання на передовій, нам наказано бути п’ятою ногою у собаки. Приїхали в якусь дупу, з якої жодного сепара не вгледіти! Але ж… наказ є наказ. Будемо посміхатися та махати, як ті пінгвіни з «Мадагаскару», доки геройський командир із підлітковим позивним та амбіціями Шерлока Голмса шукатиме міфічного диверсанта. Ми з Індіанцем та Говерлою сиділи біля «таблетки», на самому осонні, в очікуванні подальших наказів Бандераса. Доки Індіанець щось креслив на своїй улюбленій мапі місцевості, ми з Говерлою оглядалися.

– Зараз би скупатися,– заскиглив Говерла.

– Хіба що у власному соку,– посміхнувсь я.

Табір жив своїм нудним військовим життям. Поодинокі вояки повзали по спекотному кар’єру, неначе сонні мухи. Не було на що покласти око. Тільки біля бетонного колодязя спостерігалося деяке пожвавлення – там стояла черга по воду.

– Може вип’ємо? – підморгнув я Говерлі.

– Ти що? Не можна! А в тебе є? – здивувався Говерла.

– Є! Вода в колодязі! – посміхнувсь я.

– Так наказано ж чекати біля машини,– засумнівався Говерла.

– Наказано поводитися як