Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

Крім того, Центральна Рада досягла деяких визначних політичних успіхів. Введення до її складу представників місцевих російської, польської та єврейської меншостей перетворило Раду з органу українського національного руху на авторитетний законодавчий орган, крайовий парламент. Російський Тимчасовий уряд - спадкоємець тієї офіційної Росії, яка ще вчора заперечувала саме існування української нації, - змушений був визнати принцип автономії України, хоч і намагався обкраяти її територію й компетенції її уряду. Від часу скасування Гетьманщини й Запорозької Січі наприкінці XVIII ст. це була перша велика політична поступка, що її Росія зробила Україні[40].

Слід звернути увагу на те, що, навіть дотримуючись федералістичної програми, Центральна Рада започаткувала політичний курс, деякі аспекти якого вимагали для України, бодай неявно, прав суверенної держави. Прикладом цього була кампанія за зосередження українських солдатів російської армії в окремих національних загонах (т. зв. “українізація багнета”)[41]. Рада також вимагала, щоб українська делегація була допущена на майбутню мирову конференцію. Нарешті, вона вирішила скликати окремі українські Установчі Збори, що повинні були зійтися незалежно від усеросійських. Однак провідники Ради лояльно підтримували воєнні зусилля Росії й уникали будь-яких контактів із тими українськими групами потойбіч лінії фронту (галицькими й емігрантськими), які співпрацювали з ворогами Росії. Таким чином, влітку 1917 р. Рада все ще повністю дотримувалася федералістичної концепції.

Третій Універсал з його проголошенням Української Народної Республіки у складі федеративної Росії був вершиною усієї попередньої політики Ради, здійсненням щирих намірів її провідників. Але історичний процес має власну логіку, що виходить поза плани й бажання історичних діячів. Восени 1917 р. політичне становище змінилося настільки радикально, що Третій Універсал був анахронізмом уже в момент проголошення. Швидка течія подій розмивала підвалини федералістичної концепції. На політичну арену виступили два нові чинники: розвал російської армії та захоплення більшовиками влади в Петрограді й Москві.

Не можна було очікувати, що Україна з її невеликими засобами чи хоч би з допомогою Антанти зможе вести війну проти Центральних держав[42]. Але доки тривав стан війни, доти існувала велика небезпека, що німецькі та австро-угорські війська можуть посунути на Україну, трактуючи її як частину окупованої російської території. Ще більш загрозливою для безпеки країни була присутність на Правобережній Україні здеморалізованих російських військ, серед яких більшовицькі агітатори мали великий вплив. Ці залишки старої імперської армії, неспроможні забезпечити дійову охорону від німців, ширили в краї насильство та анархію. Отже, Україні було конче треба якнайскоріше закінчити війну, уклавши сепаратний мир із Німеччиною та її союзниками. Кон’юнктура для цього була сприятлива, бо й Німеччина, зчепившись у смертельному поєдинку із західними потугами, прагнула покласти край війні на Сході. Крім того, Німеччина й Австро-Угорщина потребували українських харчів і сировини. Це давало Україні певну перевагу в торгуваннях, незважаючи на нерівність військових сил. Обставини вимагали, щоб Україна почала вести незалежну зовнішню політику, а для цього треба було розірвати державні пута, які все ще зв’язували її з Росією.

Відокремлення стало конечністю й з уваги на характер нового режиму в самій Росії, який прийшов до влади внаслідок Жовтневого перевороту. Річ не в тому, що Ленін був більший російський шовініст, аніж його попередник Керенський. Навпаки, серед російських керівників того часу Ленін відзначався найширшим поглядом на національне питання і був найбільш реалістичним у сприйнятті України як політичної сили. Але система, що її очолював Ленін, від самого початку була позначена диктаторськими й терористичними рисами. Вживаючи пізнішого терміна, це була тоталітарна система у зародку. На відміну від неї Центральна Рада виростала з волелюбних і гуманних традицій дореволюційного українського національного руху. Попри всі свої вади, Центральна Рада прагнула запровадити на Україні демократичний соціалізм європейського типу. Зовсім неможливо було об’єднати Росію й Україну під спільним федеративним дахом, бо тенденції внутрішнього розвитку цих двох країн були несумісними. Від тих “благодіянь”, які ніс із півночі більшовизм, Україна мусила захистити себе бар’єром державного кордону.

Підкреслюючи демократичний за своєю суттю характер Української Народної Республіки 1917-1918 років, я не маю наміру зобразити це державне утворення світлішими барвами, ніж воно на це заслуговує. Довготривале уярмлення під владою царського самодержавства знизило рівень громадянської культури українського суспільства. Під цим оглядом галицьким українцям, які пройшли через школу австрійського конституціоналізму та парламентаризму, поталанило більше, аніж їхнім співвітчизникам під імперською російською владою. Брак політичної та законодавчої практики провідників Центральної Ради відбився у стилі Універсалів. Ці великої ваги державні документи, які мали силу фундаментальних законів, були багатослівні й перевантажені деталями, тоді як формулюванням найголовніших пунктів часто бракувало точності.

Іншою хибою Ради була її схильність до утопічних планів у розв’язанні соціально-економічних проблем. Умови на Україні були такими, що революція неодмінно мусила мати і національний, і соціальний характер. Тому неважко зрозуміти гегемонію “лівих” течій в українському політичному житті 1917 р. Українські соціалістичні партії мали засадничо демократичний характер, чим відрізнялися від російських більшовиків. Однак вони мали і виразні ознаки народницької традиції, яка глибоко вплинула на світогляд радикальної інтелігенції як у самій Росії, так і на Україні. Партії, які верховодили в Раді, сповідували наївний культ “народу” - селянства. До того ж бажання не поступитися більшовицькій демагогії зміцнювало схильність до утопічних схем. Це знайшло дивовижний вияв у земельному законі, який Рада прийняла 18 січня 1918 р. і основною рисою якого було скасування приватної власності на землю[43]. Правда, що гасло “соціалізації землі” було дуже популярним серед маси біднішого селянства та сільського пролетаріату, але це не означає, що селяни справді хотіли колективної організації сільського господарства. Цього вони не могли собі й уявити, Один із свідків тогочасних подій, добрий знавець умов українського села, писав: “Всі селяни розуміють соціалізацію як відібрання безплатно землі у панів”[44]. Російська перерозподільча сільська община була для дуже індивідуалістичного українського селянства чужа. Якби Рада була розсудливішою, вона могла здійснити конечну аграрну реформу, не касуючи принципу приватної власності на землю: цей погано продуманий захід вніс багато хаосу в життя на селі.

Один із лідерів українських есерів та міністр земельних справ УНР, Микола Ковалевський (1892-1957), оповідає у своїх спогадах про розмови з німецьким послом, бароном Адольфом Муммом фон Жварценштейном, та фінансовим дорадником при посольстві, з фаху банкіром із Франкфурта, Карлом Мельхіором. Розмови відбулися навесні 1918 р., після того, як Центральна Рада за підтримки німецької армії повернулася до Києва:

“Під час цих розмов барон фон Мумм і він [Мельхіор] старались мене переконати в неможливості організувати сільсько-господарську продукцію