Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
…Село вже залишилось далеко позаду, і ми підійшли до містка, що горбато вигнув спину над потічком. Хитрющий і підступний цей потік. Дріботить собі поміж камінням, кожному зустрічному поклониться, підморгне, усміхнеться лукаво — такий добряк, далі нікуди. Але тільки в горах розіб’ється гроза, пильнуй голову на плечах — не щадить нікого. Зриває містки, волочить дерева, забігає в обійстя і тікає, як шалений, з поросятами, домашньою птицею — жінкам потім вистачить сліз на цілий тиждень.
Ступаємо на місток і вдивляємося в чистоводи.
— Поникай, поникай, — брат штовхає ліктем і вказує на валун, що зацікавлено висунув із хвиль зарослу мохом зелену голову. Пильно вдивляюся і бачу: на самому дні, осяяні пречисто-дивним світлом, цілуються дві молоді форелі.
— Христос родився, риби! — кричу, щоб голос увійшов під воду.
Форелі повертаються і закоханими очима дивляться на нас.
— Славіте його, діти! — кажуть в один голос риби.
— Віншую, аби в цьому році вам доля дарувала тільки чисті води, аби жодне зле око не помітило вас, і хай ваша любов вічно гріє те каміння, біля якого йтимуть дороги вашого кохання! — і тулю руку до серця.
— Хай збудуться твої слова! — з якоюсь печаллю відповідають риби і красно дякують.
Нам стає невимовно весело, легко, і біжимо за міст, від якого до зимівки рукою сягнути.
— Христос рождається, птахо! — кричу вороні, що дрімає на плечі старезної липи, і знімаю поштиво шапку. — Віншую тобі, аби-сь довго жила, ніколи не голодувала у цьому році, і хай ясні небеса завше висять на твоїй путі!
Ворона прохопилась із дрімоти і ледь не полетіла сторчма вниз.
— Дур-р-рень! — сердиться птаха. — Мені й без твого віншування тр-р-ри-ста р-р-років напечатано на р-р-роду. Іди собі дор-р-рогою і не заважай милуватися снами.
— Ах ти, рід чорнющий, — серджуся я, швидко підшуковую камінь і жбурляю у крилату відьму.
Птаха неохоче злітає над деревом, піднімається у височінь і на все небо заливається хриплим, моторошним реготом.
Чим ближче до зимівки, якийсь в’язкий холод починає дедалі більше липнути до тіла. У такий час над зимівкою давно вже кучеряво розцвітав дим, у стайні, на дворі наведений порядок, і лагідно усміхнений Цар сидів у гуні біля дверей на ослінчику, смоктав люльку. Але нині ще звіддаля я почув ревіння голодних корів, овець, і воно підстьобнуло нас. Волочачи брата за собою, спотикаючись у снігових наметах, я підбіг до огорожі. Біля зимівки легко і прозоро слалися білими сувоями неторкані сніги. Худоба у стайні ревіла як на погибель. Гамуючи страх і збентеження, я міцно стиснув руку брата і обережно підійшов до дверей. Взявся за клямку. Сінешні двері легко відчинилися. У потемках намацав ручку ще одних дверей і рвучко потягнув на себе. Цар напівсидить, напівлежить у ліжку на подушках і широко розкритими, здивованими очима незмигно дивиться на нас. Шанобливо знімаю на порозі шапку і речу:
— Віншую вам щасливого Різдва, вуйку Штефане! Аби-сьте ся так мали, як земля у Петрівку. Най щастя-гаразди з усього світу біжать тільки до вашої хати. А ще міцного здоров’я, довгих років життя вам на многая і благая літа! — випалюю скоромовкою і, задоволений собою, піднімаю голову.
Але Цар мовчить, продовжуючи обпікати мене холодом здивованого погляду.
— Вуйку Штефане, — повторюю уже непевним голосом і ступаю кілька кроків.
Брат, тремтячи всім тілом, ховається за спину і цупко тримається моєї руки.
— Вуйку, — шепочу, підходячи до ліжка.
Цар бездиханний. Лівою рукою притис до серця мішок. Обличчя спокійне і навіть якесь щасливе, а в глибині здивованих зіниць, наче в голубій юзі, видніються далекі гори. Ми ціпеніємо. Якусь мить лупаємо один на одного, і тут погляд мій падає на мішок. Дитяча цікавість перемагає страх перед смертю. Неслухняними руками розкриваю мішок і жахаюсь. Живими людськими очима із докором і печаллю дивиться на мене із міха величезний чорний камінь. І тільки тоді я закричав:
— Вуйко Штефан помер!
3
— Уже наколядувалися з тобою, — мовлю пригнічено братові, змахуючи сльози — непрохані новорічні гості.
Сидимо в хаті і все ще не можемо оговтатися від пережитого. Той страшний чорний камінь з очима мерця, здається, вибіг із зимівки слідом, учепився в моє серце і тепер нестерпно давить.
Баба хутко скликала кілька сусідок і, голосячи, подалася впорядковувати покійника. Нам же наказано ні кроку з хати. А брат весь час своє:
— Хочу колядувати, ходімо, — тягне за руку.
Пручаюся, згадуючи сувору вказівку баби, а самому так і кортить побігати по хатах — аж ноги сверблять від нетерплячки.
— А вона не буде знати, що ми колядували, — вмовляє Павло.
Його запевняння підкуповують, і зрештою згоджуюся.
— Але тільки до тітки Йолани забіжимо і відразу додому, — попереджую.
Тітка Йолана, материна сестра, живе через город, на сусідній вулиці.
— Віншуємо вам Святий щасливий вечір! — виводимо різноладом з порога. — Аби у домі вашому жили благодать і здоров’я, аби неслися добре кожен день кури, плодилися ягнята, телята і поросята…
— І най цілий рік під вашою хатою співають красні рожі, — доплітає своє брат.
І ми починаємо потиху колядувати.
— Дякую, дорогі дітки! — тітка поспіхом встає з-за столу. — Хто тебе так гарно навчив колядувати? — нахиляється над братом.
— Баба наші, — прикушує палець Павло.
— У-у-у-і-і-й! — надсилу зривається у цей час пронизливий стогін із печі. — Господи великий, пощади і вдій щось, аби полегшало, а ні — забери до себе, у-у-і-ій!
Це конає за комином Другий Фронт.
— Давай, давай, — ятрить тітка, — хай тебе так судомить, аби блював ще й носом.
— Пожалій, пожалій, у-і-і-й! — благає Другий Фронт.
— Ой не пожалію, — сердито
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Помилуй і прости. Роман-покаяння», після закриття браузера.