Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

Геть і спіднє. Тільки грошей не зачепили. Натомість видали лікарняний халат п’ятдесят шостого розміру на мій сорок четвертий, а капці сорок третього замість тридцять сьомого. Одежу, сказали, може, привеземо, а може, ні, навряд щоб вона піддалася «чистці». У такому вигляді я до нього й заявилася. Перелякався: «Лишенько, що з тобою?» А я таки примудрялася варити бульйон! Ставила кип’ятильника в скляну банку, туди вкидала куснички курки — маленькі-маленькі... Потім хтось оддав мені свою каструльку, здається, прибиральниця чи чергова з готелю. Хтось — дощечку, на якій я різала свіжу петрушку. В лікарняному халаті сама я до базару дістатися не могла, хтось мені цю зелень приносив. Та все дарма, він не міг навіть пить... Проковтнуть сире яйце... А мені хотілося дістати чогось смачненького! Наче воно би помоглося. Добігла до пошти: «Дівчата, — прошу, — мені треба терміново подзвонити до моїх батьків до Івано-Франківська. У мене тут чоловік помирає». Чомусь вони зараз догадалися, звідки я і хто мій чоловік, вмить сполучили. Мої батько, сестра і брат того ж дня вилетіли до мене в Москву. Вони привезли мої речі. Гроші.

Дев’ятого травня... Він мені все, було, казав: «Ти не уявляєш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти побачила». Сиджу коло нього в палаті, відкрив очі:

— Це день чи вечір?

— Дев’ята вечора.

— Одчиняй вікно! Починається салют!

Я відчинила вікно. Восьмий поверх, ціле місто перед нами! Букет вогню рвонувся в небо.

— Оце так-так!

— Я тобі обіцяв, що покажу Москву. Обіцяв, що на празники все життя буду квіти дарувати...

Озирнулася — виймає з-під подушки три гвоздики. Дав медсестрі грошей — і вона купила.

Підбігла, цілую:

— Єдиний мій! Кохання моє!

Розбурчався:

— Тобі лікарі що наказують? Не можна мене обнімати! Не можна цілувати!

Мені не дозволяли його обнімати. Гладити... Але я... Я піднімала й садовила його на ліжку. Перестеляла постіль, ставила градусника, приносила й забирала судно... Витирала... Усю ніч — поруч. Стерегла кожен його порух. Подих.

Гаразд, хоч не в палаті, а в коридорі... Мені запаморочилось у голові, я вхопилася за підвіконня... Мимо йшов лікар, узяв мене за руку. І зненацька:

— Ви вагітна?

— Ні-ні! — Я так злякалася, щоб нас, бува, хто не почув.

— Не обманюйте, — зітхнув він.

Я так розгубилася, що ні про що не встигла його попросити.

Назавтра викликають мене до завідуючої:

— Чому ви мене обдурили? — суворо спитала вона.

— Не мала іншої ради. Сказала би правду — відрядили б додому. Свята брехня!

— Що ви накоїли!!

— Зате я з ним...

— Любонько ти моя! Любонько моя...

Скільки віку мого, буду дякувати Ангеліні Василівні Гуськовій. Скільки віку мого!

Інші дружини також приїздили, але їх уже не пустили. Були зі мною їхні мами: мамам дозволили... Мама Володі Правика цілий час просила у Бога: «Візьми краще мене».

Американський професор, доктор Ґейл... То він робив операцію на пересадку кісткового шпіку. Втішав мене: надія єсть, маленька, але єсть. Такий дужий організм, такий моцний парнище! Викликали всіх його родичів. Дві сестри приїхали з Білорусі, брат із Ленінграда, там служив. Менша Наташа, їй було чотирнадцять років, дуже плакала й боялася. Але шпік із її кісток підійшов найкраще... (Вмовкає). Я вже можу про це розказувати... Раніше не могла... Десять років мовчала... Десять років... (Вмовкає).

Коли він дізнався, що шпік беруть у його меншої сестрички, навідріз відмовивсь: «Я лучче вмру. Не займайте її, вона маленька». Старшій сестрі Люді було двадцять вісім років, вона сама медсестра, розуміла, на що йде. «Аби тільки він жив», — казала. Я бачила операцію. Вони лежали рядочком на столах... Там велике вікно в операційній залі. Операція йшла дві години... Коли кінчили, гірше було Люді, ніж йому, у неї на грудях вісімнадцять проколів, тяжко виходила з-під наркозу. І тепер нездужає, на інвалідності... Була гарна, дорідна дівчина. Заміж не вийшла... А я тоді гасала з одної палати в другу, від нього — до неї. Він лежав уже не в звичайній палаті, а в спеціальній барокамері, за прозорою плівкою, куди входити не дозволялося. Там є такі спеціальні пристрої, щоб, не заходячи під плівку, вводити уколи, ставити катетера... Але все на липучках, на замочках, і я навчилася ними орудувать... Відсовувати, і пробиратися до нього... У нього коло ліжка стояв маленький стільчик... Йому зробилося так погано, що я вже не могла відійти, ані на хвильку. Кликав мене цілий час: «Люся, де ти? Люсінька!» Кликав і кликав... Решту барокамер, де лежали наші хлопці, обслужували солдати, бо штатні санітари відмовилися, вимагали захисної одежі. Солдати виносили судно. Протирали підлогу, міняли постелю... Повністю обслужували. Відкіля там узялися солдати? Я не питала... Тільки він... Він... Із дня на день одно чую: умер, умер... Умер Тишура. Умер Тітенок. Умер... Як молотком по тім’ячку...

Кал двадцять п’ять — тридцять разів на добу. З кров’ю і слизом... Шкіра почала репатися на руках, ногах... Усе тіло взялося пухирями... Коли він головою повертав, на подушці лишалися космаки... А все таке рідне. Любе... Я пробувала жартувати: «Воно й зручно. Не треба гребінця носити». Скоро їх усіх постригли. Його я стригла сама. Я все йому хотіла робити сама. Якби я могла фізично витримати, я б по двадцять чотири години від нього не відходила. Мені кожної хвилиночки було жаль... Хвилиночки, і то жаль... (Довго мовчить). Приїхав мій брат і перелякався: «Я тебе туди не пущу!» А батько йому каже: «Таку хіба не пустиш? Та вона у вікно влізе! Пожежною драбиною!»

Відійшла... Повертаюся — в нього на столику апельсин... Великий, не жовтий, а рожевий. Усміхається: «От, вгостили. Візьми собі». А медсестра через плівочку махає, що не можна цього апельсина їсти. Раз коло нього якийсь час полежав, його не то що їсти, його торкнути страшно. «Ну, з’їж, — просить. — Ти ж любиш апельсини». Я беру апельсина в руки. А він у цей час заплющує очі й засинає. Йому весь час давали уколи, щоб спав. Наркотики. Медсестра дивиться на мене з жахом. А я? Я готова все зробити, аби тільки він не думав про смерть... Про те, що хворість його страшна, що я його боюсь... Уривок якоїсь розмови мені в пам’ятку... Хтось умовляє: «Ви не повинні забувати: перед вами вже не чоловік, не коханий мужчина, а радіоактивний об’єкт з високою густиною зараженості.