Читати книгу - "Іван Мазепа"

він знову звернувся до татар (а відтак і до турків) і вкотре відправив на цю місію Мазепу разом з козаками, які мали стати заручниками татар як гаранти дотримання умов союзництва Дорошенком. Мазепа також віз із собою цілу пачку послань гетьмана до кримсько-турецьких вельмож, серед них були листи: до кримського хана Селім-Гірея, до ханського візиря Субан-Кази-Аги, до султана Джамбет-Гірея, до візиря Сулемен-Казал-Аги і посла Кара-Аги. Головна мета цього всього — отримати поміч хоча б у десять тисяч татарського війська. Фактично від місії Мазепи залежала подальша доля гетьманства Дорошенка.

Ось так на початку червня 1674 року Іван знову вирушив у дорогу. Та цього разу доля вирішила все по-своєму. Одинадцятого червня при переправі через річку Інгул на групу, у якій перебував посланець, напали запорізькі козаки ще одного славнозвісного козацького ватажка — Івана Сірка. Життю Мазепи ще ніколи не загрожувала така небезпека. Козаки Сірка перебили в бою татарську охорону Мазепи, звільнили заручників та взяли його в полон.

Дорога на Січ для майбутнього гетьмана була нелегкою. Він знав, що там на нього чекала розправа, адже він вів християн в неволю до «бусурман», та ще й служив нелюбому козакам Дорошенку. Хтозна, яким шляхом би пішла подальша історія нашої країни, якби запорозькі козаки Мазепу вбили. Та Іван народився під щасливою зіркою. За легендою, за нього вступився сам Сірко, який звернувся до січової громади зі словами: «Панове-браття, прошу вас, не вбивайте цього чоловіка, може, ще колись й він стане в пригоді нашій Батьківщині». Не знав кошовий отаман у той час, наскільки він був правий, якщо дійсно це казав.

Сірку смерть Мазепи не була вигідною ні з яких міркувань, адже це означало б фактичне оголошення війни Дорошенку, з яким він буквально місяць-два тому домовлявся про співпрацю. Плани отамана порушив відомий вже на той час московський воєначальник Григорій Ромодановський, котрий дізнався про те, що запорожці схопили настільки важливу людину, яка могла дати вагомі свідчення, і висунув вимогу видати його владі. Сірко спершу не підкорився, та, коли Ромодановський арештував у Харкові його дружину, виконав вимогу. Як згодом згадував сам Мазепа, в січовиків він пережив один з найважчих періодів у своєму житті і набув палкої нелюбові до них, яка тривала аж до днів його гетьманства.

Та головні випробування були ще попереду. Сірко відрядив Мазепу до Самойловича, після чого Івана мали забрати на допит до Малоросійського приказу. У лівобережного гетьмана були свої міркування щодо того, як використати здобич січовиків. Він однаково не любив і навіть побоювався Дорошенка та Сірка (за його продорошенківські настрої), тому така ласа здобич, як Мазепа, стала свого роду подарунком, що його він мав намір використати сповна. Знання полоненого про правобережного візаві Самойловича, який часто виряджав посланців до Москви з пропозиціями об’єднання обох берегів Дніпра під владою одного гетьмана (очевидно, що його, а не Самойловича), могли стати в пригоді гетьману, який відверто побоювався втратити владу. Керманич Лівобережжя мав надію, що свідчення «дорошенківця» на допиті в Малоросійському приказі (де його допитував особисто голова приказу боярин Артамон Матвєєв) остаточно поховають думки про план Дорошенка, тому виявив до Мазепи значну прихильність і відправив разом з ним листа до Ромодановського з проханням відрядити бранця до нього, щойно допит скінчиться. Та надії не зовсім справдились. Мазепі не було чого сказати такого, що могло за­шкодити його правобережному сюзерену.

К. М. Устіянович. Мазепа на переправі через Дніпро. 1873

Становище Дорошенка на той час стало практично безнадійним: ще від початку року його полишали полковники та інша старшина. Зокрема, відреклись від нього генеральний обозний Іван Гулак, генеральний осавул Яків Лизогуб і ще семеро полковників. Свідчення, які міг дати на допиті Мазепа, могли вплинути хіба що на ставлення царів до самого Дорошенка і аж ніяк не на долю його справи. Окрім цього, того ж року сам Мазепа їздив з таємною місією до московської влади домовлятись про умови переходу правого берега України під протекторат Московського царства. Отож сподівання Самойловича на те, що свідчення Мазепи стануть важливим козирем у його спробах утримати владу, були даремні.

Повернувшись із допиту до Самойловича, Мазепа опинився перед новою реальністю. Отримавши з допомогою Самойловича дозвіл для родини оселитися на лівому березі Дніпра, Мазепа починає все спочатку…

Герой-коханець

Кохав я і коханим був…

Та ви ще слабкість цю солодку

Не відчували — так я чув…

Ну що ж! То я скінчу коротку

Свою поему мук і втіх.

Джордж Ґордон Байрон. Мазепа[1]

Видатні люди теж кохають. І кохання принесло Мазепі не меншу славу, ніж його військово-політична діяльність. Та що там казати, не меншу, а в кілька разів більшу. Світ знає Мазепу не як союзника Карла ХІІ, котрий зазнав поразки під Полтавою влітку 1709 року; світ знає Мазепу як палкого юнака, який через своє кохання багато натерпівся. Завдяки коханню нашого гетьмана про нього написано десятки віршів, прозових творів, картин, його іменем на­звані поселення в найнесподіваніших куточках світу та ще багато чого іншого, про що ви, шановний читачу, ді­знаєтеся з останньої частини цієї книжки.

Та про все по порядку. Про справжню зовнішність Мазепи відомо небагато, бо після полтавської поразки оскаженілий Петро наказав вогнем винищити будь-яку згадку про колишнього союзника. У петровських вогнях згинули практично всі прижиттєві портрети українського гетьмана, виконані на найрізноманітніших носіях: гравюри, полотна тощо. Лише в останні роки завдяки копіткій праці українських науковців вдалось віднайти матеріали, що залишились з власне мазепинських часів і дають нам уявлення про те, який він мав вигляд. Достеменно відомо, що він був досить імпозантним чоловіком. Французький посол Жан Балюз, який не раз мав нагоду особисто спілкуватись із козацьким керівником, у своїх документах описував його так: «Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий». Цей опис згодом підхопили інші європейські письменники, зокрема відомий на весь світ Вольтер, у документах якого (вони, до слова, зберігаються в Паризькій національній бібліотеці) збережено такий опис українського керманича, зроблений, скоріш за все, або по згадках, або шведським офіцером, котрий перебував при монаршій особі Карла ХІІ: «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але ваші очі полоняли його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими пуклями, довгі обвислі вуси, а понад усім цим величність, почуття гідности й суворість, яку злагіднювала елєганція».

Достеменно відомо, що Мазепа користувався значною увагою жіноцтва. І ніби на підтвердження цього, один з найвідоміших поетів Англії, Джордж Ґордон Байрон, уклав в уста героя своєї однойменної поеми, якій судилося стати безсмертною, такі слова:

Вродливий красень з мене був.

Як сімдесятий рік минув,

Тоді признатися не гріх,

Що на