Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Сутінки спускаються на місто,обгортаючи офіс у напівтемряву. Працівники розходяться. Шелест документів, гуркіт підборів —все стихає, лишаючи лише тишу.  
Закриваю нарешті ноутбук, але не йду.  
Він ще тут. Світло в його кабінетіпалає–жовте, приглушене.  Я чую стукіт клавіатури. Як він час від часу відхиляється назад укріслі, натискаючи на кінчик ручки.  
Мені треба йти.  Але ноги не слухаються.  Це пастка.  
Я знаю це — і все одно залишаюся.  
— Карино, — його голос прорізає тишу, ніби він відчув, що я досі тут.  
Я обертаюся повільно, ніби в тягучому сні.  
Він стоїть у дверному прорізі — рука в кишені, білі манжети закочені до ліктів. На зап'ясті блищить годинник, дорогий і холодний, як він сам.  
— Залишилась допрацьовувати?  — у його голосі легка насмішка.  
— Я вже йду, — підводжусь зі стільця.  
— Ні.  
Одне слово — і я зупиняюся.  
Він повільно підходить, ніби тигр, що вистежує жертву.  
— Закрий двері.  
Встаю і йду до дверей. Торкаюся холодної ручки і виконую його наказ.  
В кабінеті запах кави змішаний із чимось пряним — чоловічим парфумом, що залишає важкий слід у повітрі.  
Він сідає за стіл, не зводячи з мене погляду.  
— Звіт гарний. Ти здивувала мене.  
Я хапаюся за ці слова, як за рятівний круг.  
— Дякую.  
— Але...  
Його голос падає нижче.  
— Я хочу чути, як ти просиш. Знову.  
Мої пальці стискають ручку дверей.  
— Про що?  
Арсен нахиляється вперед, упираючись ліктями в стіл.  
— Про те, щоб піти.  
Повітря стискається між нами, ніби невидима нитка натягується до межі.  
Він грає. Повільно. Витончено.  
Я знаю, що можу просто розвернутися й піти.  
Але тоді він виграє.  
Я роблю крок уперед.  
— Дозволь мені піти, Арсене.  

Його губи ледь смикаються.  
— Ні. Не так.  
Він хоче почути це правильно.  
Низько. Лагідно. Зі смаком приниження.  
У кабінеті тільки ми двоє. Годинник на стіні відраховує секунди, але час ніби зупинився.  
Я повільно облизую пересохлі губи.  
— Будь ласка... дозволь мені піти, — говорю якомога покірніше, але всередені бурлить, як у котлі.  
Щось спалахує в його очах — це ніби той темній вогонь, який він ховає під маскою байдужості.  
Мельник відкидається в кріслі, і смачно промовляє:  
— Хороша дівчинка.  
Зі злістю стискаю пальці в кулаки. Відчуваю, як стискається щелепа, але розумію, що він знову виграв.  
— Йди. 
 Я різко розвертаюся, хапаючи на ходу свою сумку, та його голос наздоганяє мене біля дверей:  
— Завтра о восьмій. І вдягни щось більш, хм... ніжніше.  
Щоки палають. Ніжніше?  
Холодне повітря б'є в обличчя, але напруга все ще пульсує під шкірою. 
Він не торкнувся мене.  
Навіть пальцем.  
Але я вже відчуваю його всюди.  

______________

Вранці я довго стою перед дзеркалом.  
Шафа повна класичних офісних блуз і чорних штанів — бездоганно нудний гардероб. Але сьогодні я дивлюся на них і думаю про його слова.  
Ніжніше.  
Пальці самі тягнуться до шовкової блузи кольору шампанського — тонкої, майже прозорої, яку я купила імпульсивно й жодного разу не вдягала.  На тілі вона відчувається, як друга шкіра — така прохолодна, невагома.  Унизу — звична спідниця-олівець. Вона настільки облягає дупцю, що почуваюся себе зовсім по-іншому.  
Арсен змушує мене переходити межі десь там глибоко в середині, навіть, якщо я сама цього не хочу.  

В офісі його ще немає.  
Я сідаю за свій стіл, відчуваючи, як матерія лоскоче плечі.  
Погляди ковзають по мені — колеги бачать переміну, але мовчать.  
Рівно о восьмій двері його робочого кабінету відчиняються з тихим скрипом. Проходячи крізь довгий коридор, він мимохіть кидає короткий погляд у наші відчинені двері, де ми з колегами гатуємо над таблицями і графіками.  
Він бездоганний: темний костюм, вилазані до блиску чорні туфлі і верхні два гудзики якось так викликаюче розстібнуті, що одразу мені кинулось в очі.  А його карі мимохідь ковзнули по мені.  
Помітив.  
Вже на обіді, де я і декілька колег їли свої обіди — він проходить повз, ніби нічого не сталося, але його пальці на кілька секунд барабанять по поверхні столу: раз, два, три... пауза. Раз, два, три... пауза.   
Я відчуваю це торкання крізь дерево.   

_________

Після обіду напруга стає майже нестерпною.   
Він більше не каже вголос, що хоче чути, як я прошу. Тепер він чекає, щоб я сама зрозуміла — йому це вже не потрібно.  Він просто створює умови.  Вислизне десь поглядом. Пройдеться поруч так близько, що я вдихаю аромат його парфумів.     

О пів на п’яту на пошту приходить новий лист.   
«Карино, Кава в мене закінчилася. Принеси, будь ласка».   
Кава.   
Така дрібниця. Але навіть це прохання звучить, ніби ще один маневр у його грі.   
Я беру чашку з кухні й тихо заходжу до кабінету.   
Він щось друкує, нахилившись до монітора.   
Рухи плавні, впевнені, ніби кожне натискання клавіші вже продумане наперед.   
— Дякую, — кидає він, навіть не глянувши.   

Я ставлю чашку на край столу.   
— Може, ще щось?   
Це звучить занадто м'яко, і я сама ледь впізнаю свій голос.   
Він піднімає погляд — повільно, ніби смакує кожну секунду цієї паузи.   
Очі ковзають по мені — від коміра до лінії спідниці, затримуючись на тому, що я вперто намагалася не помічати в дзеркалі.   
Шовк блузи ледь натягується на грудях.   
Він не опускає погляду нижче. Але я відчуваю його там.   
— Закрий двері.   
Голос низький, безбарвний.   
Я слухняно виконую, але не дуже розумію. Він казав раніше, аби я залишала їх відчиненими. Думаю, він просто грається мною, як кіт мишкою і не знаю уже що і придумати.   
Між нами кілька метрів. Це безпечна дистанція.   
Але повітря густіє — важке, просякнуте чимось невидимим.   
Він робить ковток кави.   
— Ніжно, — повторює він те саме слово, через яке я не могла заснути цілу ніч.   
— Що?   
Арсен ставить чашку на стіл і повільно підводиться.   
— Сьогодні ти послухалася.   
Я затримую подих.   
Він підходить ближче.   
Не торкається.   
Просто стоїть так, що тепло його тіла обпікає шкіру через тонку тканину.   
— А ти боялася, що не зможеш.   
Голос падає нижче, десь на рівні мого вуха.   
— Але я знаю... ти зламаєшся правильно.   
Я не знаю, як довго ми стоїмо так.   
Потім він відступає, ніби нічого не сталося.   
— Можеш іти, Каріно.   
Я виходжу з кабінету, відчуваючи, як серце б'ється десь у горлі.   
Він торкнувся мене лише одним словом.  Але мені здається, що я вже вся в його слідах. 

________________

Наступного дня я вдягаю чорну блузу з вузькими манжетами й шовкову хустку на шию — ніби захищаю себе від нього тонкою тканиною.  Ніхто не помітить цієї деталі.   
Тільки він.   
Арсен не дає мені жодного погляду.  Жодного слова.  Ніби вчора нічого не було.  Але я вже знаю його методи.  Він розтягує час, заводячи мене в темний лабіринт, де правила вигадує сам.  І найгірше — я починаю йому в цьому підігравати.   

Обідня перерва.  Офіс пустий.   
Я залишаюся в кабінеті, хоча теж могла б піти.   
Відкриваю пошту — пусто.   
Вже хочу видихнути, як приходить повідомлення в корпоративному чаті: "Принеси мені звіт по договору ТРК-17. В кабінет".
ТРК-17 — звіт, який я здавала ще вчора. Він це чудово пам'ятає.   
Я друкую новий примірник. Радію, що секретарки немає на місці. Вона завжди, як вірний пес за невеликим столиком перед його кабінетом.  

Арсен чекає мене, сидячи в кріслі.   
Сорочка розстібнута на один ґудзик нижче, ніж дозволяє діловий етикет.   
На столі — недопита кава, розкритий ноутбук, тонкий срібний олівець між пальцями.   
— ТРК-17, — кажу я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.   
— Поклади.   
Він навіть не дивиться.   
Я кладу папери на край столу.   
Між нами знову кілька метрів.  Безпечна дистанція.   
— Ти стала слухняною, Карино.   
Його голос рівний, майже ледачий.   
— Я завжди слухняна.   
— Ні. Ти завжди правильна. Це різні речі.   
Він підводить погляд.  Очі ковзають по мені повільно, ніби малюють на шкірі невидимі лінії. Зупиняються на хустці.   
— Зніми її.   
Я здригаюся.   
— Це частина образу.   
— Я хочу побачити твою шию.   
Це не прохання.   
Я завмираю на секунду — рівно стільки, щоб він зрозумів, що торкнувся правильного місця. Пальці самі тягнуться до вузла. Шовк сповзає з шкіри — повільно, ніби я роздягаюся просто тут, перед ним.  Він не поспішає відводити погляд.   
— Гарно.   
Лише одне слово. Але воно обпікає сильніше, ніж дотик.   

Арсен відкидається на спинку крісла й знову починає гратися олівцем у пальцях.   
— Хочеш дізнатися, що є між правильністю і слухняністю?   
Я не відповідаю.   
— Це дистанція.   
Він нахиляється вперед — всього на кілька сантиметрів.   
— І те, як ти її відчуваєш.   
Тиша між нами натягується, ніби струна.   
Я ловлю його погляд — і вперше розумію, що він теж тримає себе в руках.  Йому хочеться торкнутися мене. Він стримується. Гра однакова для нас обох.   
— Ти вільна, Карино.   
Я виходжу, відчуваючи його погляд на потилиці.   
За дверима дозволяю собі тільки один глибокий вдих.   
Він хоче ламати мене повільно.