Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Проте боєздатність багатьох запасних частин, які підлягали українізації, була надзвичайно низькою. Занепад військової дисципліни призвів до того, що навіть стройові заняття в деяких із них не проводили. Лише частина полків українізувалася, решта відмовилася від націоналізації або ж обмежилася «перелицюванням» на українські військові частини. Траплялося, що українізовані на папері полки більше підтримували «пролетарську революцію», аніж Центральну Раду. Лише в гайдамацьких формуваннях настрій був кращим. Утім, після багатомісячної політичної невизначеності навіть сформовані в ім’я боротьби за українську державність частини нерідко вагалися між підтримкою Центральної Ради та симпатією до більшовицьких гасел.

До створення національних збройних сил С. Петлюра намагався залучити частини російської армії, які українізувалися. Їхня розосередженість на різних фронтах ускладнювала транспортування до України. Однак найбільша кількість дивізій, які підлягали українізації, перебували в складі військ Південно-Західного й Румунського фронтів, частково або й повністю розташованих на українських землях і непідвладних більшовицькому уряду. 18 листопада головнокомандувач Південно-Західного фронту — генерал Н. Володченко — уклав угоду з Генеральним Секретаріатом про встановлення «ділових відносин». Керівник Румунського фронту — генерал Д. Щербачов — також розглядав можливість співпраці з урядом УНР. Але при цьому обидва російські воєначальники не мали наміру знімати з позицій українізовані частини чи допускати втручання української влади в оперативне керівництво військами.

Посилаючись на необхідність підтримання правопорядку на Правобережжі, С. Петлюра звернувся до командування Південно-Західного фронту з проханням передати в розпорядження української влади 34-й корпус. На цей час корпус генерала П. Скоропадського вже майже закінчив українізацію в тиловому районі на Поділлі й налічував близько 25 000 вояків. 12 листопада ці війська отримали наказ вирушити на фронт, але вояки під впливом звістки про збройну боротьбу в Києві ухвалили підкорятися лише Центральній Раді. Спершу командування Південно-Західного фронту відмовилося передати 34-й корпус українській владі, але С. Петлюра наполягав на потребі виділити в розпорядження Генерального Секретаріату принаймі одну дивізію. 20 листопада в штабі фронту за участю С. Петлюри відбулася нарада, на якій було вирішено розділити корпус: 104-ту дивізію скерувати на позиції, а 153-тю передати командувачеві Київського військового округу для охорони тилового району.

Таке рішення произвело до масових протестів серед вояків 104-ї дивізії, які вимагали відправити їх до Києва на захист Центральної Ради. «Незважаючи на мою категоричну вимогу, корпус роз’єднуватися не хоче, вбачаючи в цьому бажання знищити український корпус», — доповідав командуванню П. Скоропадський. Коли ж почалося транспортування 104-ї дивізії, частина вояків замість від’їзду на фронт вирушила до Києва. Після цього й інші частини відмовилися виступати на позиції, зупинившись на залізничних станціях у Калинівці й Шепетівці. Командування не мало змоги примусити вояків вирушити на фронт, але й передати 104-ту дивізію в розпорядження уряду УНР відмовлялося. Невизначеність становища деморалізувала вояків, у частинах почастішали випадки порушення військової дисципліни.

На Румунському фронті генерал Д. Щербачов погодився відправити до України лише 9-ту кавалерійську дивізію, яка перебувала в тиловому районі. Це військове з’єднання не підлягало українізації, але здебільшого складалося з українців. Заворушення, які відбулися в дивізії через звістку про відправлення в запілля, перешкодили її своєчасній передислокації. Однак іще раніше з Румунського фронту до України було виведено 3-тю й 12-ту кавалерійські дивізії, що значною мірою складалися з українців. Обидва військові з’єднання формально не підлягали українізації, але фактично перебували в розпорядженні командувача Одеського військового округу й за сприятливих умов могли стати основою для формування української кінноти.

Аби усунути протидію російського командування своїм розпорядженням і водночас убезпечити українські землі від багатотисячних полчищ розпропагованого вояцтва, С. Петлюра вирішив підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти уряду УНР. Це рішення виглядало логічним ще й тому, що після розпаду централізованого армійського управління війська обох фронтів могли отримувати матеріальне й продовольче забезпечення з України. 4 грудня Генеральний Секретаріат розглянув можливість об’єднання Південно-Західного й Румунського фронтів у єдиний Український фронт «для кращого переведення справи тимчасового замирення і охорони України». 6 грудня уряд УНР оголосив про створення Українського фронту, пояснивши цей крок необхідністю об’єднання зусиль для укладення й дотримання перемир’я на якомога більшій частині лінії фронту.

Фактично Український фронт існував лише номінально: поділ на два окремі фронти зберігався, жодного апарату управління новим військовим об’єднанням не було створено, а відносини уряду УНР із командуванням обох фронтів залишалися вкрай невизначеними. Однак С. Петлюра повідомив органам військової влади, що має намір перевести на Український фронт усі українізовані з’єднання та частини з російської армії. Неукраїнським військам Південно-Західного та Румунського фронтів уряд УНР пропонував залишатися на позиціях і «виконувати совісно і чесно свої обов’язки по охороні Українського фронту, бо спільна охорона цього фронту захищає спільні інтереси народів всієї Росії».

Більшовицький «главковерх» Н. Криленко відмовився визнати створення Українського фронту. Пересилаючи до Раднаркому повідомлення Генерального Секретаріату, він зазначив: «Цю постанову мені передали сьогодні, на що я відповів, що знаю один, лише один фронт, за який несу відповідальність...» Більшовицький уряд схвалив позицію «главковерха». Л. Троцький у розмові по прямому дроту повідомив Н. Криленку, що питання про створення Українського фронту «має залишатися відкритим до визначення волі всіх зацікавлених областей демократичним шляхом».

Вартість подібних заяв стала зрозумілою, коли в Ставці відхилили пропозицію С. Петлюри відправити до України 21-й армійський корпус, який здійснював українізацію на Північному фронті. Не допомогла й готовність військового секретаря УНР надіслати натомість на північ «революційний» 2-й Гвардійський корпус зі складу військ Південно-Західного фронту. Н. Криленко заявив про неможливість подібної передислокації, посилаючись на міркування оперативного характеру, перевантаженість залізниці та умови перемир’я з Центральними державами.

Водночас більшовицькі господарі Ставки дали зрозуміти С. Петлюрі, що вважають його втручання в керування військами Південно-Західного фронту неприпустимим. У зверненнях до армійських установ командування Ставки дедалі частіше звинувачувало уряд УНР у «дезорганізації» фронту. Цей тон підхопили численні військово-революційні комітети, які зайняли позицію неприхованої ворожості до української влади.

12 грудня С. Петлюра був змушений телеграфувати до Ставки: «З кожним днем все більше виявляється, що більшість моїх розпоряджень, які стосуються покращення матеріального і правового становища української революційної демократичної армії, а також розпоряджень, в яких я доводжу до відома про ті заходи з покращення становища трудової демократії, які здійснює центральний демократичний орган Української республіки — Центральна Рада і Генеральний Секретаріат — систематично затримуються революційними комітетами. Вважаючи такі дії революційних комітетів неприпустимими, пропоную негайно вжити заходів до їх припинення, в іншому разі я змушений буду зі свого боку для захисту прав українських вояків, велінням долі закинутих далеко від своєї батьківщини, вжити ті заходи, які маються