Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— Гер Вірек, я...

— Хвилинку. Пако! Дитино, ходи сюди.

Марлі розплющила очі й побачила хлопчика років шести в наглухо застібнутому темному сюртуку й коротких штанях, світлих гольфах і високих лакованих чоботах на ґудзиках. Чоло прикрите хвилястим пасмом темного волосся. В руках якийсь предмет — ящик чи скринька.

— Ґауді почав будувати цей парк 1900 року, — пояснив Вірек, — і Пако вбраний в одяг тієї епохи. Ходи сюди, малий. Покажи нам свій скарб.

— Сеньйор, — прошелестів Пако, вклонився, ступив уперед і простягнув предмет, який тримав у руках.

Марлі якийсь час сиділа й дивилася: проста дерев'яна коробка, передня стінка засклена. Якісь речі...

— Корнелл, — вона раптом оговталася й забула про сльози. — Корнелл? — перепитала.

— Звісно, ні. Предмет, вмонтований у цей довгастий уламок кістки, — браунівський біоіндикатор. Це робота нашого сучасника.

— І є ще? Ще є такі коробки?

— Я знайшов сім. За три роки. Розумієте, Вірекова колекція — це така собі чорна діра. Неприродна щільність моїх статків безвідмовно притягує найрідкісніші витвори людського духу. Цілком незалежний від мене процес, яким я нечасто цікавлюся...

Та Марлі прикипіла поглядом до коробки, до втілених у ній нестерпної віддалі, туги й прагнення віднайти втрачене. Була в ній стриманість, ніжність і якась дитинність. За склом лежало сім предметів.

Витончена порожниста кістка — створена для польоту, точно взята з крила великого птаха. Три старовинні плати, покреслені золотавими лабіринтами. Гладенька кулька обпаленої білої глини. Клапоть почорнілого від віку мережива. Фрагмент чогось схожого на кістку з людського п'ястка — сірувато-білий, зі щільно підігнаним силіконовим гніздом із якимсь дрібним приладом, що, певно, мав зливатися зі шкірою власника, та циферблат розтріскався й почорнів.

Коробка була всесвітом, поезією, завмерлою на межі людського чуттєвого досвіду.

— Ґрасьяс, Пако.

Хлопчик і коробка зникли.

Марлі розгублено завмерла.

— О, даруйте, забув, що такі переходи для вас зарізкі. Але зараз нам час поговорити про ваше завдання.

— Гер Вірек, а Пако — це що?

— Підпрограма.

— Розумію.

— Я найняв вас для пошуку автора цієї коробки.

— Але, гер Вірек, із вашими ресурсами...

— До яких тепер належите й ви, дитя моє. Хіба ви не шукаєте роботу? Дізнавшись, якого удару по справах Ґнасса завдав той підробний Корнелл, я зразу зрозумів, що ви можете допомогти мені в цих пошуках. — Він повів плечима. — Визнайте, я трохи розуміюся на тому, як досягати бажаних результатів.

— Справді, гер Вірек! І так, я дуже хочу працювати!

— От і добре. Вас візьмуть у штат. Окрім того, у вас буде доступ до кредитної лінії — хоча, якщо треба буде придбати, скажімо, дорогу нерухомість...

— Нерухомість?

— Чи корпорацію, чи космічний апарат. У такому разі вам знадобиться мій непрямий дозвіл. Який ви, найімовірніше, матимете. В усьому іншому можете чинити на свій розсуд. Хоча я радив би вам працювати у звичному масштабі. Бо інакше ви ризикуєте втратити інтуїцію, а в таких справах, як ця, інтуїція вкрай важлива. — Їй знов сяйнула славнозвісна усмішка.

Марлі глибоко вдихнула.

— Гер Вірек, а якщо я не впораюся? Скільки в мене часу на пошуки цього митця?

— Усе життя.

— Даруйте, — і вона з жахом усвідомила, що говорить уголос, — але чи правильно я зрозуміла, що ви живете в... в медичному контейнері?

— Саме так, Марлі. І саме з позиції людини, яка доволі добре усвідомлює вичерпність своїх часових ресурсів, усіляко раджу вам цінувати кожну мить, відведену на життя у власній плоті. Кажу це вам як той, хто вже не може дозволити собі такої простої розкоші, бо ж клітини мого тіла по-донкіхотському рушили у власні самотні походи. Підозрюю, що коли б я був щасливішим чи біднішим, можна було би нарешті померти чи перекодуватися на якийсь придатний для цього носій. Та я, здається, дозволити собі таке не можу через хитросплетіння обставин, які зрештою змушують витрачати на цю справу, коли не плутаю, близько десятої частини річного доходу. І це робить мене, певно, найдорожчим в утриманні інвалідом на світі. Мене, Марлі, неабияк зворушили ваші сердечні справи. Заздрю вашій упорядкованій плоті, що їх уможливлює.

І тоді вона на мить зустрілася поглядом із цими лагідними блакитними очима й, прислухавшись до тваринної інтуїції, чітко зрозуміла, що в надмірно заможних не лишається й краплі людського.

Ніч накрила небо над Барселоною, ніби повільна важка завіса, і Вірек разом із парком Ґюель зникли, а Марлі отямилася на низенькій шкіряній лавці перед подертими картонками в мокрих плямах.

3. Боббі дає вілсона

Така проста штука ця смерть. Тепер він знав: вона просто стається. Провафлив на дрібку, і от вона вже — холодна, без запаху, чавить тебе, виростає одночасно з усіх чотирьох кутів клятої кімнати, мамчиної вітальні посеред Баррітауна.

Бляха, подумав він, у Двох-На-День срака зі сміху лусне — вперше вийшов і дав вілсона.

Единим звуком у кімнаті було тихе гудіння його щелеп — зуби стукотіли з надзвуковою частотою, коли нервову систему проїдало віддачею. Він бачив, як його заціпеніла рука дрібно тремтіла за пару сантиметрів від червоного пластмасового перемикача, котрий міг розірвати це вбивче з'єднання.

От гівно.

Він прийшов додому й одразу взявся до справи: ввів криголам від Двох-На-День і ввмікнувся, пішов просто на базу, яка мала стати його першою здобиччю. Це ж ніби так і працює: хочеш — роби. Заледве місяць минув, як у нього з'явилася ця мала «Оно-Сендай», а він уже знав, що не ходитиме решту життя баррітаунським хотдожником-подавайлом. Боббі Ньюмарк, відомий як Каунт Зіро, але тепер уже все. Це завжди не так показують, і вже точно не на початку. В тих історіях, що він бачив, дівчина чи напарник героя-кіберковбоя в останню мить з'являється в кадрі, зриває троди, б'є по червоному перемикачу. І тоді все добре, ти вижив.

Та Боббі був сам-один. Його нервову систему взяв під контроль кіберзахист бази даних за три тисячі кілометрів від Баррітауна, і він це розумів. Була в цій зловісній темряві якась чарівна хімія, що змушувала його нестримно жадати повернення в кімнату — до тамтешнього килима цілком килимового кольору, і до фіранкового кольору фіранки, й до драглистого, мов желе, мнемолонового гарнітуру, й до хромованих стійок домашнього розважального модуля «Хітачі», що стояв