Читати книгу - "«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І. Франко у своєму «Ізмарагді» черпає давні мотиви — у циклі «Строфи», медитативних віршах «Немає друга понад мудрість…», «Себе самого наперед…» він торкається вічних проблем добра і зла, сенсу людського життя, освіченості та невігластва тощо:
Книги — морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить, —
ці рядки є поетичним осмисленням слів «о почитанії книжном» «Ізмарагда» кінця XІІІ — початку XІV ст.
Втім, у збірці є й виразно злободенні твори. Це, наприклад, процитований вище «Декадент», в якому І. Франко не лише із запалом суперечить В. Щурату («Який же я у біса декадент?»), а й афористично визначає свою роль: «Я син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох». Поет, за словами І. Франка, — «пролог, не епілог». Який несподіваний і сильний образ! Тобто мистецькі твори повинні нести конструктивну, життєтворчу енергію, бути витоками всілякого поступу до висот, «де видно світло…»
У цьому прикмета патріотизму І. Франка — його любов до Батьківщини дієва, без нудної сентиментальності і бутафорності, це, врешті-решт, любов-ненависть, яка дала снагу «працювать, працювать, працювати, В праці сконать!» Франкові різкі заяви про те, що він не любить України (а такі вислови були) обурювали «добропорядних» земляків, убраних у патріотизм, як у «празничну одежину». У вірші «Сідоглавому» поет звертається до такої «сивої голови»:
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Яким же повинно бути чуття до Вітчизни, у чому воно виявляється? Ця проблема порушена також у поемі «Іван Вишенський» (1900). Постать знаменитого полеміста другої половини XVІ — початку XVІІ ст. викликала великий інтерес І. Франка, в тім числі й науковий (для прикладу назвемо розвідки «Іван Вишенський, його час і письменська діяльність», «Іван Вишенський і його твори»).
Автор зображує Івана Вишенського в однойменній поемі «дідусем похилим, зморщеним, сивобородим, в сіряці на голім тілі», «блаженним аскетом», що покидає «все дрібне, болюще, що чуття в душі ворушить і увагу відвертає від найвищого єства». Сповнений думок про сутність Бога, вважаючи конечною метою людського життя спасіння своєї душі, Вишенський-печерник відмовляється від зустрічі із земляками, що прибули на Афон просити його повернутися на Батьківщину. Відмовляється… та від однієї згадки про Україну в нього «серце скаче, … кров живіше б’ється». Палка пристрасна натура бореться з аскетизмом. Ця трагічна роздвоєність складає визначальну колізію твору.
І. Франко був певен: людина повинна дбати передовсім про громадську справу, а не власний інтерес, яким би вагомим той не був. Письменник підносив цю ідею аж до сенсу людського життя. І саме таке довге і чесне життя — на користь громади! — проживає головний герой повісті «Захар Беркут» (1882). Події твору відносять читача в середньовічні часи, коли Русь потерпає від набігів полчищ монголів. Ані князь, ні воєвода, ні дружина не годні оборонити тухольців — громада сама стає на захист рідної землі. У повісті є вражаюча сцена: старійшина Захар Беркут відмовляється виміняти життя свого сина Максима на порятунок монголів. Чи кожен батько зміг би зробити такий вибір? Але бувають моменти, коли в ім’я Батьківщини потрібно жертвувати найдорожчим — тільки з геройських сердець кується нація, постає держава…
І. Франко належить до пантеону виняткових особистостей, ідейних фундаторів української державності, людей, що стали цілою епохою в національній культурі.
Переживши арешти, нестатки й інші випробування, що випали на його долю, він мав моральне право звернутися до свого народу словами:
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духу печаттю…
(«Мойсей»)
«Мандрівка століть» триває. А Франковий дух став тією благотворною печаттю, що позначила все ліпше в українському єстві.
Тетяна Крайнікова
Поезії
Із збірки «З вершин і низин»
Гімн
Замість пролога
Вічний революціонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.
Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисяч літ родився,
Та аж вчора розповився
І о власній силі йде.
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє;
Словом сильним, мов трубою
Міліони зве з собою, —
Міліони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.
Вічний революціонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пітьмі поля.
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
(1880)
Із циклу «Веснянки»
«Гримить! Благодатна пора наступає…»
Гримить! Благодатна пора наступає,
Природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
І вітер над нею гуляє бурхливий,
І з заходу темная хмара летить —
Гримить!
Гримить! Тайна дрож пронимає народи, —
Мабуть, благодатная хвиля надходить…
Мільйони чекають щасливої зміни,
Ті хмари — плідної будущини тіни,
Що людськість, мов красна весна, обновить…
Гримить!
1880
«Гріє сонечко…»
Гріє сонечко!
Усміхається небо яснеє,
Дзвонить пісеньку жайвороночок,
Затонувши десь в бездні-глубіні
Кришталевого океану…
Встань,
Встань, орачу! Вже прогули вітри,
Проскрипів мороз, вже пройшла зима!
Любо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги ««Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори», після закриття браузера.