Читати книгу - "Мазепа"

Сплюнув і очі рукою прикрив. Видно, що не міг спокійно розказувати про тії звірства. Чуйкевич нервово ходив по хаті, Мотря крізь вікно дивилась кудись у далечінь.

— Навіть покійникам спокою не дали, — розказував Мручко голосом, дрижучим від зворушення. — Розривали могили, викидали мерців, втинали їм голови, здирали шкури і вішали на списах. Дич! Сіркову могилу теж зневажили і перед чернечими гробами не спинилися. Живодери! А тоді всі курені і всі будівлі зруйнували і спалили, вали й фортифікації збурили, гармати вивезли, січову церкву злупили і, забравши старшин, у диби закутих, відійшли геть. Кажуть, цар дуже похвалив Ґалаґана за те, що він прокляте кубло, корінь зла і зради знищив і Бога Всемогущого "благодарив за це зі стрільбою". Та чи Бог ці благодаренія приняв, не знаю.

— Бог москалям сприяє, — промовила крізь сльози Ганна. — Від нас він відвернувся.

— А як же не відвертатися, — питався Мручко, — коли ми обиджаємо його незгодою, сварнею і найгіршим із усього зла — зрадою?! Поки на Україні виростатимуть Носи й Ґалаґани, поти нам добра не буде. Не дивуюся нашим чорнякам, що затуркані й заголюкані йдуть туди, куди їх силою потягнуть, або як вовки і шакали по лісах та нетрях жирують, але панству нашому ніяк простити не можу, що воно, як полова від зерна, від свого гетьмана відлітає. Не через що друге, а через них пропаде Україна!

Зніяковіли, почувши таке слово з уст бадьорого Мручка. Зле з нами, коли й він сумної починає!

Аж відізвалася Мотря:

— Полова хай летить, та останеться зерно. І хоч його нині копитами в землю затопчуть і кров'ю поллють, прийде весна, зазелениться і колосом здоровим покриється українська нива. І чим тяжчий буде посів, тим буйніші збиратимем жнива. Збурили Січ, так що! запорожці новим кошем сядуть, а збурять і його, нове місце знайдуть, наша земля велика. І буде так, поки в кождій українській груді своєї Січі не буде...

Стояла у вікні, лицем звернена на хату. Гаряче українське сонце золотими контурами обрисовувало її стать. Волосся горіло, як сяєво над головою святої.

— Сказали "аз", скажемо і "буки", — промовив Мручко, поклонився у пояс і вийшов.

XLVIII

З королем було гірше, ніж зразу медики собі гадали.

Вправді в таборі оголошували бюлетені, що король тільки легко тронутий кулею і що рана добре гоїться, але в дійсності рана не гоїлася і жара не уступала. Що гірше — показалося дике м'ясо.

Лікар хотів випалити його ляпісом, та недужий не дав. Вхопив лікарські ножиці і, дрижучою від жари рукою, витинав м'ясо.

Що така операція не віщувала нічого доброго, це можна було згори знати.

І дійсно, п'ятої ночі гарячка піднялася так високо, що лікарська рада винесла рішення, щоб сподіватися найгіршого. Хірурги хотіли втинати ногу, бо боялися, щоб гангрина не підійшла нагло під серце. Але ніхто не важився приступати з таким рішенням до короля, котрий мимо високої гарячки не тратив пам'яті.

Лікарі здвигали раменами.

— Хорий довше одної днини не проживе.

— Здаймося на ласку Божу, — відповів Піпер, — бо нічого іншого нам не остається.

— Серце не видержить жари, — відповів прибічний медик, — а найдостойніший пацієнт ніякого ліку приняти не хоче. Хай панове хоч до того його намовлять. Тепер Піпер в свою чергу раменами здвигнув.

— Він мене не послухає.

— І мене ні, — додав Реншільд.

— Я про себе й не кажу, — докинув королівський секретар Гермелін.

— Я також, — зітхав Левенгавпт, свідок нещасливої пригоди.

— Хай канцлер радить. На те він дипломат, — рішили.

Піпер подумав хвилину.

— Остання рада, — сказав, — пішлемо з ліком Гультмана.

І післали. Ніхто не знає, як це Гультман зробив, досить, що король перший раз за час своєї недуги приняв лік і заснув твердо.

Цілу ніч просиділи біля його постелі лікарі, а на рано пішла по таборі радісна вість, що королеві краще.

Жара уступає, і рана починає гоїтися.

На другий день, хоч лікарі противилися тому, король прикликав до себе визначніших своїх людей на раду.

— Я вам казав, панове, що це пустяки, — почав, — от бачите, ще два-три дні, і я знову сяду на коня.

— Тішимося, ваша королівська милосте, що небезпека минула, — відповів Піпер, — але просимо і благаємо вас більше вважати на свою найдостойнішу особу.

— Bagatelle [123], мої панове! Побачите, нічого мені не буде, нічого! Стільки людей влучають кулі в голову або серце, невже ж я маю, гніватися, що мене влучила в п'яту, і то в ліву, в додатку. — І легка усмішка промайнула по його блідім обличчю.

Чоло зробилося ще вище, а очі ще більші і ще глибші. З другого світу вернув.

— Як облога? — спитав нараз. Шпарре відкашельнув.

— Робимо, що в наших силах, — відповів.

— І Полтава дальше стоїть. Правда? То недобре, мої панове. А татари?

— Ще їх не видно, ваша королівська милосте, — відповів Піпер.

— Значиться, цар талярами залляв їм. пельку. Дав більше, ніж ми обіцяли. А король Станіслав, пане Понятовскі?

— Мій наймилостивіший пан... — почав Понятовскі і замнявся.

—Не прийде, — докінчив за нього король. — Бо...

— Бо, як вашій королівській милості відомо, на наших тилах стоїть Скоропадський і Долгорукий, а Гольц з москалями і Огіньскі з польськими військами не дадуть йому перейти до нас.

— А Сапіга?

— Сторонникові мого наймилостивішого пана, бобруйському старості пану Сапізі не повелося. Його Крайц і Огіньскі побили близь Берестечка.

— Але чому? Скажіть, будь ласка, чому? Понятовскі мовчав. Король перейшов на іншу тему.

— А як з муніцією, пане графе? — звернувся до Реншільда.

— Погано, — відповів фельдмаршал. — Запорожці збирають полтавські кулі і ними обстрілюємо Полтаву.

— Запорожці — смілий народ, та, на жаль, Полтава зрідка на нас стріляє. Значиться... — і король глянув на своїх людей. — Значиться, нам треба, не дожидаючи татарів і поляків, дати