Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

— Звичайно, вільне. Заходьте, тобто сідайте.

Зачинивши двері за нею, він вмостився спереду.

— Куди вам?

Ґвен назвала свій готель. Таксист вийняв червону книжечку, зовсім нову, й погортав її.

— Медісон і П’ятдесят п’ята стрит, — оголосив він.

— Я могла б вам це сказати, — відповіла Ґвен.

— Еге ж… Гадаю, що змогли б. Я ще не дуже знайомий з містом. Вибачайте, що я такий тупий.

Він говорив доволі приємно.

— То ви живете не в Нью-Йорку? — поцікавилася Ґвен.

— У Нью-Йорку, але я з Вермонту. Як її, оту вулицю? Медісон і…

— Медісон і П’ятдесят п’ята.

Водій запустив двигун і зразу ж заглушив.

— Вибачайте, буде коротка затримка, — сказав він, озирнувшись. — Через порожняк.

— Щось не те з машиною?

— Та ні, з машиною все гаразд. Таксисти називають це порожняком. Трапиться таке тобі — мусиш зателефонувати в контору й сказати, що вже виїжджаєш.

З цими словами водій вибрався з машини й зайшов до закусочної, звідки було чути його нерозбірливу телефонну розмову з кимось.

— А ви часом не з тої компанії? — спитав він, повернувшись.

— З якої компанії?

— Тої, що викликала телефоном таксі, а тоді поїхала в метро. Ось чому в мене порожняк.

Їхні очі зустрілися й глибоко задивилися одні в одних. Ґвен першою зміркувала, що й до чого.

— Я й досі не втямлю, що воно таке, — заперечила вона. — Але як я могла викликати таксі, поїхати в метро й досі сидіти тут?

— Ваша правда, — згодився водій. — Розумієте, порожняк — це…

— Вже знаю. Це коли почуваєшся спустошеним після спиртного чи наркотиків.

— Ні, тоді буває сушняк, — виправив він. — Порожняк…

— Мабуть, нам пора їхати, — манірно підказала Ґвен.

— Так-так, пора.

Водій слухняно забрався на своє сидіння. Та коли авто рушило, не втримався, щоб не озирнутися ще раз.

— Я мав би ще щиро признатися вам: сьогодні я вперше керую таксі. Ой, не лякайтеся, — докинув він, помітивши її занепокоєння. — Я сказав не «машиною», а «таксі». Просто так сталося, що нині мій перший робочий день. Колись та й треба почати.

— Скільки вам років? — спитала й далі стривожена Ґвен.

— Сімнадцять… тобто вісімнадцять… — Він швидко кинув оком на Ґвен, ухилившись від молоковоза. — Мені шістнадцять років, якщо хочете знати. Маю водійські права, але компанія наймає тільки тих, кому за вісімнадцять. Щоби влаштуватися на роботу, я сказав, що мені вже минуло вісімнадцять років.

За кілька миль вони добралися до перших віддалених багатоквартирних будинків — спершу до окремішнього секстету із зелено-сірої цегли, тоді до двох загублених вулиць, доволі амбіційних, та тільки в місці, звідки треба було повести до майдану та фонтану, вони соромливо зслизли на поле, засипане будівельними відходами, буцімто забули, куди йти. В одному з незабудованих проміжків водій вихопився:

— Ви спитали мене, що таке порожняк. Ось він мені й дістався. Це коли ти доповідаєш, що їдеш кудись без пасажира, або коли тебе посилають туди, де може бути пасажир, і там доведеться чекати невідь-чого. Не знаю. Цілком можливо, що сьогодні вранці з мене, новака, покепкували й послали сюди. Я б не хотів марнувати час у свій перший день на роботі…

— Угу, — підтакнула Ґвен.

Вона не слухала. Кілька хвилин вдивлялася поперед себе й зосереджувалась, але не на ранковій мрії про нескінченні мандри.

— Здається мені, що вони хочуть зразу двох зайців убити, — вів далі молодий водій. — Хочуть…

Ґвен зненацька нахилилася, схопила рукою якусь річ і потягла собі на коліна. Спочатку їй здалося, що це халат. Та ні, не схоже на халат. Побачивши діамантову оздобу, пришпилену на плечі, й відчувши невимовну м’якість хутра, дівчина втямила, що тримає в руках шиншилову пелерину[136] ціною кілька тисяч доларів.

III

Випускаючи дорогоцінну річ з рук на підлогу автомобіля, Ґвен мугикала куплет із пісеньки «Цяця»[137], щоб не було чути шарудіння. До голови їй прийшли дві думки. Цілком можливо, що цей милий юнак — шахрай, який забув, що залишив пелерину в машині. Адже сказав, що це його перша поїздка в таксі.

…а по-друге, це хутро може виявитися підробкою.

Ґвен вмостилася в кутку, підштовхуючи ногами пелерину, щоб її не було видно, і вслýхалася в голос водія.

— Мабуть, я розбазікався, але за останній тиждень мені не було з ким говорити, крім як із одним крутим хлопцем, що навчає нових водіїв. Подивіться на мене — завершений продукт.

— Ви щось сказали про коледж.

— Та я заткнуся.

Водія прикро вразило. Навіть ззаду можна було розпізнати, що його юне обличчя перекосилося.

— Я тільки сказав, що хотів вступити до коледжу Вільямса[138]. Мій учитель вважав, що мені це вдасться, отож я відбув три тестування Ради коледжів. Але, хай йому біс, дуже вже багато хлопців намагаються туди пробитися. Я подумав: якщо є змога щось зробити, то можна спробувати.

— Вільямса, — промимрила Ґвен.

— Так, це один із найкращих коледжів.

Він виклично крутнув головою.

— Мій учитель ходив туди.

— Зупиніться тут, — раптом сказала Ґвен.

— Де? Чому?

— Ось тут. Перед цією церквою.

Різко загальмувавши, таксист повів далі.

— Коледж Вільямса…

— Я знаю, що це за коледж, — перебила Ґвен, знетерпеливившись від своєї таємниці. — Знаю кількох дівчат, що їхні брати там навчаються. Але подивіться на цю штуку.

— Яку штуку?

Гвен труснула пелериною перед ним.

— Ось цю!

Водій вийшов і стояв біля машини, спантеличено видивляючись, як Ґвен крутить у руках розкішну річ.

— Це хутро, — сказав він нарешті.

— Хутро? Гадаю, що це шиншила. Спершу я не знала, чи сказати вам про неї. Побоювалася, що ви гангстер. Але, почувши, що ви навчаєтеся в коледжі Вільямса, я вирішила таки сказати.

— Я не сказав, що навчаюся. Сказав, що хочу вступити…

— Ну, а ця штука? Що ви думаєте про неї?

— Це не єнотова шкура, — оцінив водій.

— Я хотіла спитати, що вона тут робить. Гадаєте, хтось її підкинув?

Юнак поміркував.

— Я не дивився, що там ззаду. Я перейняв авто від такого собі Майклсона. Він сказав, що мав порожняка в «Ґранд сентралі» від третьої години…

— Ой, припиніть цю мову про порожняки.

— Я пояснив вам…

— Мені треба повернутися до свого готелю, і ми мусимо щось зробити з цією річчю.

— Не нервуйтеся! — сказав він.

— Що?!

— Я хотів сказати, що не варто знімати галас через дрібниці. Думаєте, що це справді цінне хутро?

Струснувши пелерину проти сонця, водій