Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Виходу не було, довелося забиратися з негостинного двору. Мосіков судомно затиснув у спітнілій долоні ремінь гвинтівки, Самсонов важким поглядом міряв господаря.

— Давай, давай звідси… — той недобре посміхнувся.

— Идём, Самсон, — отямився першим Мосіков.

Назад пішли тією ж стежиною. Вийшли з городу і зупинилися. їсти хотілося ще сильніше.

— А эта сволочь сидит за праздничным столом! — Самсонов неочікувано скинув гвинтівку з плеча та прицілився в бік хати. Мосіков ледь встиг підбити його руку. Гримнув постріл, але куля пішла вгору.

— Сдурел? Нас тут же положат всех к едрёне фене! — Мосіков потяг друга у бік кущів бузку, — дурак… Честное слово, дурак!

— А что они? Куска хлеба пожалели… Еще и издеваются, сволочи!

— Заткнись, пойдем к другой избе. Может, там что дадут…

— Идём. Только на этот раз все будет по другому…

Мосіков скинув гвинтівку з плеча, Самсонов зробив те саме На цей раз собака загавкав, наче хотів зірватися з ланцюга. Вони не стали чекати, поки хтось вийде на ґанок. Мосіков влучив чоботом у двері та заскочив у сіни, а звідти у світлицю.

— Всем лежать, вашу мать!.. Перестреляю к чертовой матери всех!

У хаті були молода жінка, яка сиділа біля ліжка, де лежало немовля, ще одна жінка, але старша, років під п’ятдесят, та таких же літ чоловік. Самсонов взяв на приціл чоловіка, а Мосіков наводив гвинтівку то на молодицю, то на літню жінку.

— Так… — промовив неголосно він, — ти! — повів зброєю у бік літньої жінки, — собери в какой-нибудь мешок еды. И быстро! Хлеба, сала, картошки… Все, что есть… Торопись, давай! Не рыпайся! — рикнув він на чоловіка, який ступнув до жінки.

— Та я хотів допомогти…

— Заткнись! А ты шевелись, давай!

Жінка поквапливо знайшла якийсь мішок і почала кидати туди усе, що бачила їстівного. Молодиця міцно притулила до себе дитину і мовчала, тільки очі її світилися переляком навпіл з ненавистю. Чоловік теж закляк на місті, боячись навіть поворухнутися, лише зиркав то на молодицю з дитиною, то на жінку, яка кидала у мішок продукти: хлібину, ще теплу, недавно витягнену з печі, варену, у лушпинні картоплю, кілька цибулин.

— Масло! Масло не забудь! — прикрикнув Мосіков, і повів гвинтівкою у бік столу, де у куточку, на тарелі, лежала невеличка жовтувата грудка масла.

— Угледів…

— Ложи, давай… — з погрозою у голосі наказав Мосіков.

Жінка зітхнула, але загорнула масло в газету, поклала до мішка і простягнула солдатові. У ту мить, коли обидва вже повернулися до дверей, щоб вийти, ті відчинилися, і до хати зайшов молодий чоловік.

— А це хто…

Він не встиг доказати, гримнув постріл, чоловік схопився за плече і сповз по стіні на підлогу. Це Самсонов не витримав нервової напруги й натиснув на спусковий гачок. Чоловік голосно застогнав, молодиця притисла дитину до грудей ще міцніше, а жінка кинулася до пораненого.

— Васильку!!!

Чоловік, який до того стояв нерухомо, теж кинувся до пораненого:

— Синку!

Скориставшись метушнею, Самсонов і Мосіков вибігли й рвонули до лісу. Мосіков розмахував важкеньким мішком у одній руці, і гвинтівкою у другій, Самсонов час від часу оглядався, чи не біжить хтось навздогін, але гонитви не було.

— Левее забирай, к железке! — кричав Мосіков.

Нарешті вони заглибилися у ліс, добігли до залізничної колії, пройшли з півгодини уздовж неї, а потім, віддихавшись, сіли на повалений стовбур.

— Картошечка… — мрійливо прошепотів Мосіков, — с маслом… По две, не больше. Жратву надо экономить! — раптово строго наказав він.

Витяг з мішка чотири картоплини, масло, цибулину, яку розсік навпіл невеличким складаним ножем. Самсонов накинувся на їжу, тоді як Мосіков їв не кваплячись, спокійно і вдумливо, пережовуючи кожен шматочок картоплі з таким виглядом, наче читав надскладний науковий твір.

— Самсон, а Самсон, а зачем ты того мужика подстрелил?..

— Да оно само как-то… Дверь скрипнула, а у меня палец дёрнулся…

— Дурак! Ты бы прежде думал, а потом пальцем дёргал! У тебя детей сколько?

— Четверо…

— Такой молодой?! Тоже, небось, сначала пальцем дёргал, а потом думал?

— Ну… Дурное дело не хитрое! Тут думать особенно и не надо!

— Ладно… Идём, доедим и ушиваться надо отседова… Как бы нас местные не накрыли, как кота мокрым рядном!

***

Біля хати Когутів зібрався невеличкий натовп односельців. Вже майже стемніло. Раз по раз у темряві жевріли вогники від цигарок. Обговорювали останню новину: поранення Василя двома оточенцями. У хаті ще поралася фельдшерка. Рана виявилася не дуже небезпечною, кістки не зачепило, але, вогнепальна рана є вогнепальна рана, нічого приємного тут не було. Назар Глинський, котрий сьогодні відмічав свій день народження, вже вкотре розповідав, як він нагнав зі свого двору тих двох.

— Я їм і кажу: геть звідси, вовкулаки! А хлопці дула з вікон висунули, ось вони злякалися. Проти сили не попреш! А тут…

— Слухай, Назаре, а може, їх пошукати? Навряд чи вони встигли далеко відійти? — запропонував Микола Лисевич.

— Та темно вже… Де їх у лісі знайдеш? — виказав хтось сумнів.

— Мій Юрко ще досі не повернувся… — зі сльозою у голосі промовила якась жінка, — темно вже надворі… Де його носить? А мені чогось страшно! Ох, Господи!

— Не каркай, Теклю!

— Я ось про що, хлопці, — спокійно і виважено сказав Назар Глинський, — треба нам об’єднатися і боронитися самим. Доки порядку не буде.

— Правильно кажеш, — кинув пічник, — треба боронитися самим.

— А зброя? — одночасно запитало кілька чоловіків.

— Є зброя, — незворушно відповів пічник, — чого-чого, а зброї доста.

Тут же домовилися зранку зібрати чоловіків і встановити порядок чергування.

— 1 де ж цей негідник? Ну, прийде, отримає від мене на горіхи! — продовжувала бідкатися Текля.

На ґанку з’явилася фельдшерка.

— Ну? — видихнув невеличкий натовп.

— Що, ну? — здивувалася фельдшерка, — перев’язала. Марійка йому зараз наркозу наллє, і все буде добре…

РОЗДІЛ 17

СТАВКА АДОЛЬФА ГІТЛЕРА

ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

У головну ставку фюрера «Вовче лігво», яка розташувалася у Східній Прусії, в Гарлицькому лісі, неподалік від Растенбурга, на нараду з господарем ставки, та й усієї Німеччини і половини Європи, прибули рейхсляйтер Альфред Розенберг, рейхсміністр, начальник імперської канцелярії Ламмерс, фельдмаршал Вільгельм Кейтель, рейхсмаршал Герман Геринг та керівник партійної канцелярії Мартін Борман.[33] День був спекотним, але у кабінеті спека не відчувалася. Нечутно працювали вентилятори, приємно охолоджуючи повітря. На столах стояла прохолодна мінеральна вода. Нарада почалася рівно о п’ятнадцятій годині. Її відкрив фюрер німецького народу Адольф Гітлер. Він обвів присутніх строгим поглядом своїх трохи опуклих очей, надпив зі склянки води та сказав:

— Перш, ніж