Читати книгу - "Засвідчення"

— Летючки щочетверга чи у четвер кожні два тижні? — спитав він, просто щоб перевірити чужий настрій і почати розмову. Він причавив автоматичний поштовх скористатися цим запитанням, щоб розпочати хитре й підступне розвідування департаменту моралі.

Але Ґрейс не хотіла розмовляти.

— Ви хочете почути історію, — мовила вона, і це не було запитанням. Вона мала такий вираз, ніби щось обмірковувала.

— Звісно, — сказав Керманич. — А чом би й ні? — Доки Чіні не заметушився поряд з ним, а Вітбі та Сью не стали одночасно здаватися зіщуленими і зменшеними, відвернувшись від Ґрейс, буцімто вона була магнітом, який їх відштовхував.

Її пильний погляд уп’явся в Керманича, і в того зникло бажання гризти грушу.

— Це стосується внутрішнього тероризму.

— Як цікаво, — промовив Керманич. — Я певний час спеціалізувався на внутрішньому тероризмі.

Вона вела своєї, от ніби Керманич ні слова не сказав:

— Оповідь про провалене завдання, трете в того оперативника, по завершенню місії. Це в нього не перше чи друге, а трете, тому немає жодних виправдань. У чому полягала його робота? Він мав спостерігати та робити звіти про сепаратистських поліціянтів на північно-західному узбережжі, в горах, але які спускалися до двох ключових міст для вербування. У Центрі вважали, що радикальні підрозділи цієї поліції мали достатньо бажання та ресурсів — поруйнувати судноплавство, підірвати будівлю, та багато ще чого. Жодних когерентних політичних поглядів чи бачення. Просто це переважно білі чоловіки-невігласи, віку як у студентів коледжу, але в коледжі не навчалися. Кілька жінок-радикалок, та ще жменька звичайних, яким і невтямки, що спало на думку цим невігласам. Немає поміж них нікого, хто був би отакий дурисвіт, як оцей оперативник.

Керманич так і вкляк на місці. Він став відчувати, нібито його обличчя лускається. Він нагрівався, розпікався, і полум’я, яке поколювало та викликало дрижаки, потроху розтікалося в нього по тілу. Чи вона хоче його підточити, не лишити від нього каменя на камені? На очах у цієї жменьки людей з Південного Округу, з якими він уже почав тримати певний лад?

Від Чіні почулися якісь роздратовані звуки — вислови його несхвалення того, куди це може завести. Вітбі мав вигляд незнайомця, прибулого з далекої чужини, і ось тепер він намагається донести до Керманича подробиці якоїсь прецікавої розмови, але співбесідник недосить близько, щоб її розчути — тож, даруйте, це не його провина.

— Звучить дуже знайомо, — сказав Керманич, бо так це й було, і він навіть знав, що буде далі.

— Оперативний елемент проникає до групи або частини групи, — мовила Ґрейс. — Знайомиться з певними людьми з її серцевини.

Сью, яка, насупившись, зосереджено спостерігала щось цікаве на килимі, підвелася, узяла тацю, примудрилася розвеселено і гречно, хоч і зненацька, попрощатися, та й полишила столик.

— Це нечесно, Ґрейс, несправедливо, ти знаєш це, — прошепотів Чіні, нахиляючись уперед, начебто здатний спрямувати слова лише до неї. — Це засідка. — Але, за власними розрахунками Керманича, це якраз було прозоро-чесно і справедливо. Дуже чесно і справедливо. Враховуючи те, що вони заздалегідь не обумовили базових правил.

— Цей оперативник починає ходити за цими друзями, і ось принагідно вони ведуть його до бару. Дівчина другого чоловіка в цій компанії полюбляє там випити. Вона у списку, він запам’ятав її фото. Але замість просто спостерігати за нею і звітувати, цей розумний-прерозумний оперативник ігнорує дані йому накази й заговорює з нею там, у барі…

— А хочете, розповім кінець історії? — урвав Керманич. Бо міг. Бо міг її розповісти — хотів розповісти, палав жагою — і відчував своєрідну спотворену вдячність до Ґрейс, тому що це була така людська проблема, така банальна, людська проблема порівняно з усім іншим.

— Ґрейс… — Чіні, благально.

Та Ґрейс відмахнулася від них обох, прямо дивлячись на Вітбі, тож у нього не лишалось іншого вибору, як дивитися на неї.

— Він не просто розмовляє з тою жінкою, Вітбі… — Вітбі, наче переляканий співучасністю свого імені, ніби вона пригорнула його однією рукою, — …але й зваблює її, кажучи собі, що робить це, щоб допомогти справі. Бо він пихатий чолов’яга. Бо його водять на занадто довгому повідку. — Мати типізувала це як поголоски, як типізувала багато ще чого, але в цьому випадку мала рацію.

— У нас були виделки і ложки в кафетерії, — скорботно промовив Вітбі. — А тепер у нас лише виделожки. — Він крутнувся ліворуч, потім праворуч, або шукаючи альтернативу знайти інші столові прибори, або вихід, аби швидше звідціля вшитися.

— Іншим разом, коли розповідатимете цю історію, раджу вам опустити зваблення, якого не було, — сказав Керманич, відчуваючи, як у нього в голові крутиться спіраллю попіл, а у вухах слабко дзвенить. — Можете також додати, що в оперативника не було чітких указівок від його начальника.

— Ви чули того чоловіка. Ви чули, — пробурмотів Чіні, витончений, як віслюкова відрижка.

Але Ґрейс і далі вела своєї, звертаючись просто до Вітбі, а тепер Вітбі обернувся до Чіні, з виразом на обличчі, який запитував у сусіда, що ж робити, а Чіні не міг або не бажав надавати йому вказівок. Хай грає далі до найстрашнішого кінця. Хай осушить отруту. Це окопна війна. Завжди нескінченна.

— Отже, оперативник укладає ту герлфренд до ліжечка, — в її голосі жодного тріумфу, — хоча знає, що це небезпечно, що можуть дізнатись інші поліціянти. Його начальник не знає, що той робить. Досі. А одного дня…

— Одного дня, — урвав Керманич, бо знав: якщо вона заходилася викласти цю історію, то має розповісти все правильно, чорт забирай. — Одного дня він іде до бару… це лише втретє… і потрапляє у камери спостереження, які за ніч понаставляв її бойфренд. — Удруге в барі Керманич із нею не розмовляв. Третього і останнього разу — так. Як йому хотілося, щоб він того не робив. Він навіть не міг пригадати, що сам їй казав, або вона йому.

— Точно, — сказала Ґрейс, і миттєвий вираз знічення додав її обличчю стурбованості. — Достеменно так.

Цей старий шрам у Керманича загоївся, навіть якщо рана здавалася свіжою кожному стерв’ятникові, який ладнався встромити у плоть свого дзьоба або рило, щоб оддерти дещицю зогнилого м’яса. Рутина розповіді цієї історії перетворила Керманича з людини на актора, який розігрує давню подію зі свого життя. Щоразу, коли йому доводилося знову розповідати її, монолог набував більшої чіткості й плинності, деталі ставали не такими складними й водночас чіткішими, слова напихалися, мов шматочки мозаїки, складались у крутиголовку й лягали в ідеальному порядку, щоб сформувати картинку. Щоразу ця вистава ставала йому все осоружнішою. Але