Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

— Не хочемо ми того, — гомонять козаки, — давай нам свіжого, а не даси, так ми, не питаючись, і самі візьмемо!

А там вже деякі і на горище полізли, шукають, чи нема сала або горілки.

— Тю на вашого батька, — каже Дорош, — бачу, вам коли мед, то й ложку?.. Їжте який дають!

Так куди! Не слухають, ще й лаяться почали; сказано, п’яні, а за п’яними і тверезі теж собі все заходжуються біля великого вулія, під котрим сидить татарин, бачить старий, що непереливки; не дать, то вони і самі перевернуть великий вулій, тоді вже поминай, як звали татарина.

— Ну, тривайте ж, хлопці, — каже, — як бачу, треба вам дати свіжого, нічого з вами робить!..

Тільки що узявся за одну колодку, щоб зняти, а козаки і гукнули:

— Давай нам, діду, з сієї, з великої: отутечки багацько меду!

— Не можна з сії колодки, — одказує Дорош.

— Чом? — загомоніли козаки, — давай, кажемо, з сієї, а не даси, ми й самі візьмемо — нам рук не позичати!

Дорош завіря їх, що паройки накинув у сю колодку, так буцім не їм і кажуть; одно товчуть: «З сієї та й з сієї!» Кругом обступили, декотрі вже і за колодку беруться. Що тут на світі робить? От Дорош і каже:

— Слухайте, хлопці, не руште сієї колодки; бо як схочу, то дарма, що велика, а не добудете ви з неї і одної краплі меду, хіба тільки чортяку побачите!

Та й гукнув до татарина, що йому робить.

— Сількісь, — одказав один з козаків, — я ще на свойому віку не бачив чорта, — подивлюсь, яка у його парсуна!

За вулій, тільки підняв, а татарин як вискалиться, як зарже не своїм голосом, а козаки: «Свят, свят!» — врозтіч та якомога навтікача.

— Постривайте, хлопці, — гука Дорош, — я вам ме­ду дам.

А вони тікають та лаються:

— Подавись ти своїм медом! Годуй того, що під вулієм сидить!

Через тиждень, як все втихомирилось, розказав Дорош хуторянам про сю кумедію — од їх він вже не таївсь — так вони дуже сміялись і прозвали того татарина чортом. Три годи жив він у Дороша, а там на теплого Миколу пішов у Самарський манастир та й перехрестився у нашу віру. Знатний вийшов з його чолов’яга, а вже який скусний був коновал: і скотину лічив, і свиней, і болячки на людях вигоював. Проживав він десь за річкою Орелькою, тамечки й оженився; се ж його і унуки — Чортенки, що живуть у Водяних Хуторах.

А то ще розкажу вам, як гайдамаки приходили до Дороша за грішми. Тоді тутечки по степах до чорта їх вешталось; тільки почують було, що у якого-небудь хуторянина завелись гроші, то й набіжать — і мучать, і печуть його, поки не віддасть усього до копійки. Так ото, кажу, і до старого нечистий їх приніс. Раз уночі чує він — хтось турготить у віконце.

— Хто там? — пита.

— Відчини, — одказують, — та засвіти світло, то сам побачиш, хто, коли тобі не повилазило.

Засвітив старий каганець, відчинив двері — увійшло їх три чоловіка. Як глянули на Дороша, на його високий зріст, грізний погляд і бороду аж до колін — уперше довелось їм його побачить — так і прикипіли до порога; ні один слова не промовить, дивляться тільки та очима лупають. І Дорош зараз побачив, що це за люди і чого їм треба.

— За грішми? — спитав.

— Еге, — пробелькотіли гайдамаки, низенько вклонившись.

— Розумні! — каже Дорош. — Знали, коли й прийти: продав мед, так чимало тих грошей назбиралось, буде з вас.

— Спасибі вам, діду, — кажуть гайдамаки, — за вашу ласку.

Одімкнув старий скриньку і вийняв капшук із грішми.

— Мені, — каже, — не треба грошей, я вже на ладан дишу, не собі і дбаю, а на бідних, на церков Божу, от на кого!..

Та, це кажучи, і положив капшук перед іконою святого Миколая-чудотворця:

— Беріть, — каже, — це його гроші!

Сюди-туди, стоять гайдамаки, засмутились — бачите, страшно брать. Коли один з них, мабуть, завзятий був і каже:

— А що, хлопці, на його усі дбають, а на нас ніхто, так нам не гріх від його поживиться.

Та, не побоявшись Бога, за капшук... як скрикне, так йому руку і скорчило.

— Змилуйся, діду! — голосить гайдамака, упавши перед Дорошем навколюшки.

— Не я тебе скарав, — одказує старий, — не мені тебе й милувати.

— Хоч навчи, — каже, — що мені на світі робить, як Господа благати, щоб він мене помилував, грішного?