Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

Улас із запізненням пригадав про поранення хлопця.

«Чорт».

– Як ти?

– Житиму, – крізь зуби всміхнувся Олег. І підвівся. – Треба все зробити швидко. І сподіваюсь, у вас при собі лишались якісь гроші, бо в мене нема нічого.

Прямо перед ними висились стіни одноповерхової будівлі, побудованої зі зрубів. До вузенького ганку тяглась зовсім коротка стежка, засипана щебнем. Дерев’яні віконниці, як і двері, були відкриті. І крізь скло можна було побачити практично порожню залу, кілька холодильників і прилавок, за яким маячили продукти.

«Гаївка», – як значилось на вивісці, що покручувалась на кованому тримачі, химерно поєднала в собі маленьке кафе з ще меншим магазином. Однак для придорожнього закладу це був непоганий вибір.

– Твій гаманець, – Романа помахала означеним перед носом хлопця. Секунду насолодилась власною обачністю. А тоді чимдуж чкурнула в будинок.

– Схоже їй справді дуже кортіло, – видав Улас, проводжаючи дівчину поглядом. Може і самому заглянути? Організм після короткочасного вкиду адреналіну починав повертатись до звичних потреб.

– Мені шкода, – недоречно видав Олег. І коли Улас повернувся до нього, додав: – За те, що втягнув у все це. За кинуту машину. Як виберемось, я обов’язково відплачу, даю слово.

«Слово він дає», – всміхнувся про себе. Паніка та шок від пережитого потроху відступали, залишаючи по собі якусь липку порожнечу. Треба було щось робити, про щось говорити.

– Ти тільки виживи, Імператоре. Бо виглядаєш майже як Палпатін з останнього епізоду. Вельми кепсько, – хмикнув. І пішов за дівчиною.

Їх все ще переслідували, тепер Улас був у цьому впевнений. І затримуватись будь-де, тим паче так близько до ворога, не хотілось.

«Хто б вони не були і чого б не хотіли».

Асортимент на вітрині був такий собі. Але вибрати кілька простих бутербродів і взяти пляшку води було можливо.

– Покладіть ще сиру. І тих крекерів, будьте ласкаві, пані, – Олег підійшов зненацька, одразу долучившись до замовлення. – І ще виноградного соку, літрову пляшку.

– У нас не буде стільки готівки, – хитнув головою Улас, пригадуючи витрати в попередньому магазині. З усього тоді придбаного при них лишився тільки светр та кепка, вдягнуті зараз на Олегові. Все інше зосталось в кинутій машині.

«Документи, телефон – при мені. Але ж все інше… Добре, що хоч перекусили трохи».

– Приймаємо картки, – тут же озвалась продавчиня, моментально виставляючи на прилавок зчитувач. – Можу запропонувати ще кров’яночку. Найсвіжіша! І пиріжки. Є з сиром, м’ясом, джемом. Щойно з печі. Рум’яні, гарненькі. Так і лізуть до рота.

– Від кров’яночки цього разу відмовимось, – Олег був сама люб’язність, – а от пиріжків давайте. Всіх по три.

– Чи це розумно? – тихо перепитав, поки жіночка кинулась кудись під прилавок. – Зі слів Романи виходило, що використання картки можна відстежити.

– Вони все одно нас знайшли, – Олег відповів так само тихо. І вже голосніше: – Рома! – дівчина якраз вийшла з-за перегородки. – Маєш якісь побажання? З нас, саме ти була найголоднішою.

– Ась? – завмерла. Потім глянула на пакунки біля каси, на холодильники. На Уласа.

– Тут можна заплатити карткою, – одразу і заспокоїв Роману, і натякнув, що варто вже діставати гаманець. Останній Романа категорично відмовилась віддавати і носила виключно при собі.

– Не думала, що в них буде зчитувач.

Цього разу за кермо всівся сам Улас, Ярослав біля нього, а Романа розташувалась позаду з усіма пакетами. Рішення видавалось не поганим, оскільки навіть сам Олег визнав, що водить кепсько. Однак майже одразу Улас збагнув, що дихається йому важкувато, ребра під паском безпеки болять, а руки у бійці постраждали набагато більше, ніж йому здавалось до цього часу. Навіть просто сидіти і тримати кермо було не надто зручно, рухатись ставало тяжче. Ще й коробка передач з доволі жорстким механізмом радості не додавала.

«Трясця», – вилаявся про себе. До цього часу він тримався на адреналіні.

Поруч важко дихав Олег. Хлопець тримався рівно, мав ясний погляд. Однак по тому, як обережно тримав руку, ставало ясно, що йому також не надто добре.

– Чому тебе це дивує? – голос звучав майже нормально.

– Думала в селах це ще не заведено.

– Яке село? Це ж Калуга, – Олег навіть трохи обернувся назад, відшукуючи поглядом Роману.

– А це не село?

– Це місто, і доволі велике, – втрутився Улас. Розмова трохи відволікала від неприємних відчуттів. І спогадів.

«Треба просто від’їхати подалі. Трохи далі».

– Серйозно?

– Калуга – місто космонавтики. Тут жив і творив Костянтин Ціолковський, родоначальник сучасної космонавтики та ракетобудування. Він першим, ще в тисяча дев’ятсот одинадцятому, вичислив другу космічну швидкість, що є швидкістю виходу за межі дії гравітаційної сили планети. І це в часи, коли люди тільки почали освоювати небо Землі! Його роботи надихнули таких відомих інженерів-конструкторів як Корольов Сергій, Глушко Валентин. Вони в різні часи працювали в Калузі, проектуючи ракетні двигуни та власне космічні апарати. А зараз тут розміщений один із центрів космонавтики, навчальні корпуси та частково – підприємства з ракетобудування. Тож, я б радше назвав це місто передовим, прогресивним та надсучасним. Можливо – індустріальним чи більше промисловим. Але точно не селом, тим паче відсталим.

– Та ладно! – Романа навіть трохи висунулась наперед, аби глянути в обличчя Олега. Улас і сам здивувався.

– Не знав, що ти аж настільки захоплюєшся космосом.

«Цікаво, Зоряні війни були початком чи логічним продовженням такого інтересу?»

– До чого тут мої захоплення? – спокійно перепитав хлопець. – Звичайні загальні відомості з історії міста. З розділу новітньої історії. Це має кожен знати.

– Ага, – хитнула головою Романа. – Я от вперше чую. Чи ти просто родом звідси?