Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Розділ 11

Вечеряли вони в просторій кімнаті, яка на половину своєї висоти була занурена у землю, і в яку вони потрапили через низенькі двері. Їх пригощала тілиста жінка зрілого віку, одягнена в довгу сукню з білої бавовни з вишиваним різнобарвним хрестом. Вона мала ту сувору вроду, яка була — це вони вже зрозуміли — загальною рисою цієї величної раси. Жінка завела їх до маленького кабінету, відгородженого від решти приміщення завісою з мусліну. Було видно, як поза тканиною рухалися тіні. Абіссінці мали звичай ніколи не їсти на людях, оскільки боялися злих духів, що їх незнайомці могли запустити в їхні тіла крізь посередництво їжі. Отже, на час вечері цей шинок перетворювався на скупчення чарунок з бавовняними стінками, де ховалися одна від одної компанії відвідувачів. Коли їжу бувало з’їдено, завіси зсувалися, і ставало видно всю залу з усіма людьми, які сиділи на табуретах або килимах навколо столів з кольоровими плетеними стільницями. Вони вечеряли коржем з тефу — ферментованого зерна з гострим смаком — довжиною в лікоть, який височів на великій тарілці. На нього налили пряні підливи. Їм принесли в круглих глеках з тонкими шийками щось схоже на густий медовий квас — легкий на смак, але такий, що приємно туманив розум. У міру того, як зсувалися завіси й відкривалися компанії їдців, Понсе та його супутник усе більше дивувалися правильній вроді чоловіків та жінок, що сиділи навколо них. Звичайно, вони почали їх розглядати, і одразу ж їх зір притягнули до себе жінки.

— Обережно! — сказав Деметріос. — звичаї тут дуже прості. Ці люди не визнають подружню невірність гріхом, але є речі, стосовно яких вони непохитні. Завжди проявляйте до жінок холодну та навіть байдужу повагу. Уникайте прямих поглядів на них. Від цього вас, однак, не будуть помічати менше. На вас ніхто не дивиться, але всі вас бачать. Щоб не робити моє завдання непосильним, запам’ятайте одне: погляд незнайомця вважається тут найнебезпечнішою річчю. Коли ви залишитеся з однією з цих жінок наодинці, бодай вона хоч заміжня княгиня, ви отримаєте від неї все, чого забажаєте. Але на людях на неї не дивіться.

Видовище здертої шкіри було ще настільки живим в пам’яті чужинців, що вони негайно припинили стріляти очима. Деметріос лишився їхнім єдиним співрозмовником, і вони навмисно зверталися лише до нього.

Молодик вільно розмовляв італійською. Він сказав їм, що майже єдиний в цьому місті розмовляє цією мовою, яку він успадкував від матері-грекині, котра мала матір-сицилійку. Як багато інших купців, його родина припливла до цієї країни Червоним морем, і згодом залишилася тут. Його матір мала п’ятеро дітей, двоє з яких — від абіссінського батька. Деметріос був одним із цих метисів.

— Я довго вважався найкрасивішою дитиною в усьому місті, — сказав він, дивлячись на них з-під своїх пошкоджених віспою повік. — Потім трапилася пошесть. Загинуло багато людей. Я зберіг своє життя і все інше мене не турбує. Після смерті батьків Король узяв мене до себе на службу, і відтоді його ласки не припинялися.

— Чи знаєте ви, — додав він, дивлячись на них наївними очима, — що він є найлюдянішим Королем?

— Здається, — сказав Жан-Батіст, — ми щойно бачили тому кілька красномовних доказів.

— Як? — скрикнув молодий чоловік. — Ви ще під впливом цих випадків! Це нікуди не годиться. Не слід судити про самодержців по дрібницях. Ісус — я це стверджую — добрий Король, може, найкращий з усіх за багато довгих років нашої історії. Хочете приклад? Тут є старовинний звичай, згідно з яким у мить сходження на престол нового Негуса, усіх його братів та сестер, які можуть претендувати на трон, ув’язнюють на одному з цих високих недоступних плато, котрих в цій країні чимало. Вони залишаються в цій в’язниці на все життя. Якщо вони втікають, то їх ловлять та калічать, бо відомо, що каліка нашим Королем бути не може. А от Ісус, коли його проголосили Імператором, негайно зробив таке: він зібрав свиту та вирушив до підніжжя Амба Вашине, туди, де тримали принців. Віддав наказ, щоб їх звільнили, та почав чекати. Якби ви тільки бачили оте видовище! З гір спустилася вся жалюгідна компанія. Там були старі, худорляві, як Йов, у лахміттях, укриті вошами. Це були принци крові, що належали до третьої до Ісуса генерації. Траплялися там і діти, одному з них відрізали вухо, бо він умовив рабиню сховати його під своєю тогою, аби він міг утекти. Ось кого варто жаліти, адже це, врешті-решт, були не зрадники, не відступники, а безвинні принци. Цей звичай був не просто несправедливим, а ще й небезпечним, і Ісус це зрозумів. Бо нема жодних сумнівів, що найхоробріші з в’язнів плекали до самодержця лише ненависть, і шукали б можливостей його скинути. Якби якась ворожа партія спромоглася захопити цю в'язницю, в її розпорядженні опинилася б ціла купа законних претендентів на трон, готових на все, аби помститися. Так воно й траплялося. Ісус же без роздумів звільнив усіх в’язнів. Він наказав, щоб їх одягнули та нагодували. Два дні не висихали сльози подяки та радості.

Медовий квас розв’язав язик оповідачеві та заспокоїв слухачів. Зручно розташувавшись на м’якому килимі, зачаровані музикою крару, на якому грав якийсь старий, подорожні слухали розповідь Деметріоса та з захопленням спостерігали за його веселими гримасами.

— Чи не надто швидко ці принци забули свої сльози? — спитав Понсе. — Невже вони назавжди залишили свої прагнення та заздрощі?

— Саме так! Родина Короля звертається до нього лише з тим, щоб віддати йому належні почесті. Один з двоюрідних братів повстав.

— І з нього живого здерли шкіру, — сказав метр Жюремі.

— Так ви знаєте цю історію? — запитав трохи здивований Деметріос.

— Лише кінець.

Молодий чоловік голосно розсміявся.

— Справа не в одній родині. Балабат, тобто наша шляхта та принци, правителі, племена, усі в цій великій країні без кінця погрожують Королю. Це якщо не рахувати гала. Найменше неприємностей чинять нам сусідні мусульманські країни. Вони душать нас, але більше з нами не воюють. Ні, наш Король ніколи не перебуває в мирі. Такою є доля всіх королів. Але цей має такий хист, що став найбільшим королем з усіх за останні часи. Він задобрив принців, утихомирив племена, відкинув гала, змусив поважати себе мусульман. Його справа є великою.

— Пробачте, якщо я не достатньо шаную Короля, — сказав Понсе, у